Ще 23 лютого 2022 року Софія Силютіна мріяла про випускний в улюбленому місті. А далі був місяць у блокадному Маріуполі на межі життя та смерті. Місяць, що зруйнував ці мрії разом з її домом. Софія та її батьки втратили все, що мали, але зберегли найцінніше — життя, спогади та віру у світле мирне майбутнє.

Це пекло, одним словом, можна [сказати], пекло. Цей місяць, це… я ніколи не забуду його. Кромішнє пекло, просто темрява, дуже страшно. У нас ще 25 лютого мав бути концерт, присвячений закінченню 11-го класу, і 24-го мала бути репетиція. Ну, я прокидаюсь, а мені пишуть: «Війна, війна почалася». А потім виходжу, мама така: «Збирай речі, війна почалася, нікуди не йдеш».

Досить швидко в магазинах майже нічого не залишалося, а потім, коли в нас відключили світло, зв’язок, — це було десь 2 березня. Світло, зв’язок, воду, пити нема чого; потім дізналися, що почали грабувати всі магазини. Перший магазин — це був «Метро» великий. І ось коли грабували ці магазини, м’ясо набирали, а потім роздавали це люди біля будинків.

Там були величезні черги, дуже великі. Там якщо стати в чергу о шостій, наприклад, ти зможеш забрати м’ясо десь до десятої, якщо пощастить, якщо залишиться.

П’ятого числа до нас прилетів снаряд: він відскочив від будинку й не розірвався, він лежав у нас на подвір’ї, і оскільки ми дуже злякалися, ми поїхали до бабусі в приватний будинок. Приїхали до бабусі п’ятого числа, туди ж, до бабусі, приїхав мій хрещений, це син бабусі, ну, брат моєї мами, у нього дружина та однорічна дитина. І ми жили там усі разом, щоб не так страшно було, а потім 6-го, 7-го, 8-го і 9-го, по-моєму, чи три, чи чотири дні були дуже сильні обстріли. Було дуже гучно, дуже страшно. Ось тоді було страшно, снаряди падали просто не замовкаючи, дуже близько, а в нас ще бабуся не мала підвалу. Ну, тобто він був, але він такий, що якщо щось прилетить, він обвалиться та нас засипле — загалом ненадійний підвал.

І ми були, усі вісім людей, у маленькому коридорчику, ми там ще всі спали. Було дуже-дуже холодно, опалення не було, купа светрів на нас — загалом «весело» було.

Не було води, потім ще вимкнули газ. Ми почали готувати їсти на багатті, а воду ми добували — або талий сніг, або дощова вода. Це якщо поталанить. А коли потепліло, ходили на… спочатку в приватний будинок, там була криниця, а потім у цей приватний будинок із цією криницею прилетіло й ми ходили до джерела невеликого. Там були сильні обстріли.

Було небезпечно ходити на це джерело. Ну, іноді ходили, коли води майже не було, ну, із цієї талої води готували якісь супчики. 28-го числа, березня, до сусіднього будинку прилетів снаряд. Ми ще всі були в різних кімнатах, бо було досить тихо, я сиділа одна в кімнаті, у мене ще був трохи заряджений телефон. Ми заряджали від машини телефони. У нас поруч була вулиця, там іноді проскакував зв’язок, іноді можна було зайти в Інтернет, подивитися, що відбувається у світі.

І ось саме через те, що ми бачили, що відбувалося з колонами машин, коли вони виїжджали (що забирали машини, розстрілювали машини), ми боялися виїхати, тому сиділи до останнього, поки до нас не прилетіло.

Загалом усе посипалося, стеля посипалася, посипалися вікна — усе. Такий гул був… спочатку ніби літак летів, ну, літак, це як завжди. Як пташки співають, чую — літак, ну, летить і летить, а потім усе мене так оглушило, я нічого не чую. Усе почало падати, труситися, битися… і ось коли все більш-менш перестало падати, я лежу, починаю кричати:

«Мамо! Мамочко!» А мені ніхто не відповідає, у мене почалася істерика, я почала дуже плакати.

Чую від бабусі, що вона жива. Вона до мене приходить, потім чую від тата, що «лежіть-лежіть усі там, де знаходитесь, лежіть». Потім приходить тато, у нього всі руки в крові. А що з мамою? З мамою все гаразд — мене трошки попустило; і потім почалось ось це збирання речей.

У цих уламках ми завантажили машину, хотіли виїхати, але однією машиною було виїжджати досить небезпечно, бо в нас ще була ціла машина, там трохи пом’ялася стеля. Але, як порівняти з іншими машинами, які ми бачили в Маріуполі, вона була ціла. У нас велика чорна машина з тонованими вікнами. І що ходять забирають машини, і ми боялися, що в нас заберуть машину й тоді ми залишимося взагалі без нічого.

А перед цим батьки… у нас закінчувалася їжа, і вони ходили пішки, це десь кілометрів 10 від бабусиного будинку, ходили до нас додому, при цьому потрапляли під сильні обстріли. Прийшли додому, а там немає ні вікон, ні дверей, тобто там ходять військові, як до себе додому, ну, тобто там від квартири нічого не залишилося.

І ось що машина, тільки машина залишилася. Ми боялися її втратити, але виїхати треба, бо жити вже нема де взагалі.

До нас прийшли родичі, ми домовилися 29-го виїжджати з Маріуполя. І 29-го ми пережили ніч у них у великому будинку, і 29-го ми виїхали з Маріуполя. Ми з Маріуполя до Запоріжжя їхали п’ять діб. П’ять діб — це були найцікавіші п’ять діб, які в мене були.

Ми доїхали до Токмака майже без подій. Звичайно, на російських блокпостах нас дуже сильно перевіряли, чоловіків роздягали, і коли ми доїхали до Токмака, там нас нагодували-напоїли. Якась організація допомоги, нагодували-напоїли, дали нічліг, а потім ми поїхали далі. Ось тоді почалося найцікавіше, бо нас не пропускали з Токмака.

Ми почали їхати якимись об’їзними шляхами, нас там ловили. У нас забирали гроші. У нас забирали сім-картки з телефонів.

Ми доїхали до Вишневого (чи якось так називається село під Запоріжжям десь) — нас із нього не випускали. Нам довелося там ночувати, ночували ми в якійсь гімназії. Там теж були досить великі руйнування в цьому селі. Ми ночували на партах у підвалі, було там близько 100 людей, навіть більше, постійно хтось репетував, холодно дуже було загалом.

А потім, наступного дня, ми стояли цілий день, щоб нас випустили із цього села, і нас не хотіли пропускати, нас не пропускали. Але потім сказали: «Ось їхатимуть автобуси, і ви зможете виїхати, ми вас пропустимо із цими автобусами». Ми такі: «Добре, добре». Автобуси під’їхали десь о восьмій годині, уже темно було й комендантська година. І нас випустили з першого блокпоста.

Ми їхали, під’їжджали до другого блокпоста, до нас під’їжджав Червоний Хрест, тобто він був готовий проводити нас.

Нам сказали вимкнути фари всі; навколо танки згорілі, згорілі машини — скрізь це все. Ми під’їжджаємо до блокпоста — пропустили всі автобуси, під’їжджаємо до блокпоста — а на нас наставляють рушницю, що «ми вас зараз усіх розстріляємо, куди ви претеся».

Ми почали… у нас колона машин була. Ми почали кричати: «Тут діти! Тут діти, не стріляйте!» Ну і нас розвернули, на щастя, ніхто не постраждав. Ну це, звісно, наставляють на тебе зброю, а назад, у це село, нас не пустили, і ми залишилися на цій трасі, ночували в машинах без звуку, без світла, взагалі без нічого, а потім вранці нарешті доїхали до Запоріжжя. Нас зустріли дуже добре, нас нагодували-напоїли, зареєстрували картки. Ну і що — видихнули нарешті.

Я дуже хочу додому, дуже сумую за всім-всім, що було. Ось дивлюся фотографії, які були зроблені в Маріуполі ще цілому. Дуже хочу додому, сумую за цими всіма прогулянками з друзями, до школи дуже хочу, до школи. Хочу випускний, звичайно; те, що, ну, міста не стало взагалі. Коли ми виїжджали, просто дивилися на всі ці руйнування. Потім, коли в Інтернеті почали викладати всі ці руйнування… Це ну просто, ну, що не повернешся ніколи туди. Тобто я там прожила 17 років і якось так усе, ну все, їдьте звідси…

Ну, що залишилися без житла, без знайомих, друзів. Ну тобто, це, звичайно, ну, зі спогадами. Україна переможе, це я впевнена на сто відсотків, ми сильніші. У нас дух сильніший, і всі за нас.