Чумак Іван, 16 років, Лісностінківський ліцей, с. Лісна Стінка

Есе «Один день»

Ви коли-небудь замислювалися, що є війна? Не та, яку часто романтизують в книгах чи фільмах. Що для Вас війна? Як можете її описати? Давньогрецький філософ Геракліт казав: «Війна – батько всіх, цар всього». Мені не подобається цей вислів. Батько дбає, виховує й оберігає. Війна ж знищує й калічить. Війна – це біль, сльози, хаос. Вона забирає найдорожче. Я можу уявити її тільки чудовиськом, кровожерливим хижаком, з тисячею форм і мільйоном щупалець, які можуть дотягнутися до кожного, як не тікай. А ще вона «сліпа», їй все одно.

Для мене війна почалася навесні 2014 року.

Навіть не війна, а усвідомлення її реальності. Вона почалася не свистом снарядів, не пострілами, не сиреною тривоги. Всього цього я не знав і не відчув на собі – в невеликому містечку на Полтавщині, де я тоді проживав, небо, здавалося, і далі залишається мирним.

Просто іноді батьки сідали дивитися вечірній випуск новин – що там в світі коїться. Своєрідний ритуал, властивий, мабуть, багатьом сім’ям. І я разом з ними сідав у крісло, не дуже розуміючи, та й не особливо цікавлячись, про що там розповідають. Новини – справа дорослих. Для дитини ж – смертна нудьга.

Напевно, того вечора сюжет був про події на сході України. Можливо, показували стрілянину або зруйновані будівлі – я не пам’ятаю. Проте батьки дивилися дуже уважно. Сюжет закінчився. Кілька секунд тиші. Потім ледь чутне запитання батька: «Це що – в нас війна?». Питання без відповіді.

Ось так війна почалася для мене у вигляді простого запитання й напруженого татового обличчя. У вигляді думки, ідеї, яка оселилася у мене в голові й пустила коріння. Деякі ідеї як паразити. Варто їм заволодіти свідомістю – і позбутися від них практично неможливо.

Кажуть, в той рік всі зіткнулися з новою реальністю. Реальністю? Це була не реальність! Якесь безглуздя! Те, що й уявити важко. Війна ж – це завжди по телевізору і завжди десь далеко-далеко. Війна – це у підручнику з історії, колись була і минула. Вона завжди від тебе на відстані в мільйони світлових років в просторі та часі.

Для мене ж, дев’ятирічного хлопчика, до цього часу війна була не більше ніж набором іграшкових солдатиків – зелених та сірих. Чи шаховою партією з татом. Іншої війни я не знав і не бажав знати.

Але з того дня все поступово почало змінюватись. Батьки тепер щодня вмикали новини, іноді по кілька разів на день. Дивились уважно й мовчки. Батько був якимось розгубленим, у мами на обличчі все частіше з’являлася тривога.

Пізніше мама пояснила, що в той час їм було дуже страшно. Страшно за родину, за мене, за майбутнє. «А якщо бойові дії дійдуть до нас, що далі?» «А якщо батько піде на війну?». Постійна тривога, невпевненість, безсилля. Ті весна й літо суттєво вплинули на нашу сім’ю. Хоча, думаю, тоді війна в якомусь сенсі прийшла в кожну родину.

Війна почала проникати в звичайне життя, пронизувати його. Поступово розмови про бойові дії стали звичними в дворі, у школі. У деяких знайомих батьки пішли в АТО. До когось із Донбасу приїхали родичі. Прийшло розуміння, що війна може постукати в кожні двері, дотягнутися до будь-кого, як би далеко ти від неї не ховався.

Я не знайомий з війною особисто. Знаходжусь за сотні кілометрів від бойових дій. Проте майже половину свого життя я періодично відчуваю острах, викликаний війною. Адже поки йде війна, людина не може бути щасливою, не може бути спокійною за себе і своїх близьких, не може будувати плани і прагнути до цілей. Бо щастя і страх несумісні. Щастя – привілей миру, як і спокій, впевненість в майбутньому.

Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері писав: «Війна – не пригода. Війна – хвороба. Як тиф». І ось з цими словами я згоден повністю. І мені дуже хочеться, щоб ми всі найскоріше одужали від цієї хвороби. Назавжди.