Антоніна Кицела

Трифонівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, 9 клас

Вчитель, який надихнув - Журавльова Людмила Євгеніївна

«Війна. Моя історія»

Земле моя, запашна, калинова,

Небо прозоре, лани золоті,

Тільки б побачити тебе в мирі знову,

Більше нічого не хочу в житті

24 лютого 2022 року… Рано-вранці, коли ще було зовсім темно, ми прокинулися від того, що почули свист ракет. Цей день назавжди залишиться в пам'яті всіх українців. Кожен запам’ятав його по-своєму. Не обійшла війна і нашу Трифонівку. Ще кілька років тому ми не знали багатьох слів, пов'язаних з війною, тепер же небо опалене полум'ям війни. Ми не звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава!», а тепер вони набули нового змісту. Найкращі сини та доньки стали на захист Вітчизни, ризикуючи своїм життям визволяють рідну країну. Війна об'єднала всіх людей над однією проблемою, показавши єдність нації.

Значущість свободи і миру в житті нашого народу безмежна, забрати в українця волю - це як птаха залишити без крил. Сила нескореності живе в кожному з нас, вона на полі битви та в окупації від сходу до заходу. На жаль, неволя ламає долі нещодавно щасливих людей. На окупованих територіях залишаються українці, що мріють про синьо-жовтий прапор та залишають в серці віру в краще майбутнє.

Супротив українського народу проти окупаційної влади вражає. Сила духу і воля в серці ні на мить не дає зневіритись. Весь біль, що доводиться пережити з рідними, постійний тиск на людей, обстріли… Пам'ятаю час окупації нашого села Трифонівки. Ось мої виписки з щоденника дат, що найбільш стали болісними для мене.

Початок літа – час, що асоціювався в мене все життя як безтурботний, невимушений відпочинок, та не того 2022 року. О шостій годині ранку довелось прокидатись від звуків вибухів та розбитого скла.. як ми з молодшою сестрою впали біля ліжка… страх і адреналін, пережитий в той момент ніколи не забуду, як намагалась заспокоїти її, хоч і самій було страшно, але я мусила взяти себе в руки, та зробити це, відчуття великої відповідальності за себе та неї не давало мені просто злякатись, тоді дійсно відчула як дорослішаю. Мої погляди на все змінились, почались свідомі роздуми про дії, та вчинки.

Шістнадцяте липня - початок дня був неспокійний, через деякий час почався обстріл нашого селища, снаряд впав біля будинку нашої сусідки, такого страху я ще не відчувала... знову посипалось скло, покрівля хати, тато сказав не вставати, оскільки уламки потрапили і в середину, навіть у кімнату, де ми ховались. З кожною секундою здавалась, що ще трохи і мене вже не буде, ось-ось... і все. Тоді я дуже злякалась за рідних. Іншу половину дня ми з сестрою збирали свої речі до переходу у підвал, доки батьки допомагали ремонтувати дах бабусі по сусідству. Потім довелось звикати до холодного сирого приміщення, де було завжди вогко, темрява і більше нічого. Було незвично, та дуже ніяково, тому я намагалась зробити його більш комфортним та облаштованим. Кінець літа та початок осені ми провели у підвалі, для мене він став другим будинком.

Чесно кажучи, вже зневірилась, що знову відчую волю, навіть перестала мріяти про неї. Але нарешті довгождане звільнення. 4 жовтня 2022 року наші солдати-визволителі зайшли до села, їх вітали теплими словами, прапорами, радісними вітаннями та співом гімну, а скільки ж сліз я тоді побачила на очах односельчан. «Ми молились, вірили і чекали вас »,-говорили трифонівчани. Щирі посмішки, квіти, щойно спечені запашні пироги і вареники в макітрах очікували захисників. На душі полегшення. Так, я знову плачу, але не через вибухи, моє щастя не мало меж.

Через пів години знову у сховищі із розбитим коліном і слізьми на очах, такого сильного обстрілу не доводилося чути за весь час. Все ближче і ближче лунали вибухи. З'явилося відчуття, що перестаю керувати сама собою, не контролюю своїх дій і емоцій. Вже нічого не відчувала, ні паніки, ані страху. Тільки сиділа притулившись до стіни. Мамині вигуки: "Тоню, все гаразд , чуєш, все буде добре",- змушували мене ще більше плакати, майже не розуміючи, де я і що тут роблю. Здавалось, що все найгірше позаду, але на наступний день розпочалося пекло. Окупанти гатили з усіх видів зброї. Руйнуючи цивільні будинки, нашу рідну школу, яка подарувала стільки приємних спогадів не одному поколінню випускників. Село трималося...І вистояло. Понівечене, але нескорене.

Сьогодні, коли Україна потопає від горя, та страждає від масових терактів, я намагаюсь залишити в собі людину і вміння по-справжньому любити. Ми не тільки не хочемо війни, а просимо Бога зробити так, щоб вона нарешті закінчилася. З вірою в серці, що кожне місто буде визволене, а наші захисники повернуться живи і здоровими. Ми молимось, віримо, чекаємо...