Я мешкаю в місті Слов’янску Донецької області. У мене четверо дітей. Старша донька сина народила. Я з трьома дітками перебуваю. Важко, але живемо. 24 лютого я про все дізналась із телевізора. А взагалі, ми з 2014 року живемо не надто спокійно у Слов’янську. У нас війна ще у 2014 році почалась. 

Найтяжче було у 2022 році з продуктами й побутовою хімією. У нас в місті на все дуже високі ціни. 

Шокувало, коли мене ледве осколками не поранило. Я вчасно дитину в хату закинула і сама в будинок заскочила. Відчула, як гарячий осколок по спині пройшов. 

Було бажання виїхати, але на нове місце переїжджати незвично. Тут осколки пролітали, я дітей ховала. Але якось живемо. В нас у Слов’янську є люди, які їздять на «нуль». Ми їм допомагаємо, а вони - нам. Ми їм печемо хліб, пиріжки, а вони нам чимось іншим допомагають. Так одне одного й підтримуємо. 

Вся родина моя роз’їхалась. Старша донька з онуком в одному місті, мама – в іншому. Бабуся під час війни через Ковід загинула. У Слов’янську залишилась тільки я. 

Сподіваюсь, що наступного року війна закінчиться. Мрію, щоб мої діти були щасливі.