Сергій вивіз дружину й дітей, сам залишився в місті, де відбувалися обстріли. Його батьки не змогли залишити все нажите й виїхати в невідомість. Тільки через два роки Сергій зміг з’єднатися із сім’єю.

Війна – найбільша біда, що може трапитися в житті будь-якої людини. До війни в нас було звичайне життя, розмірене та спокійне. Старша дочка вчилася в Харкові, менша – у гімназії, дружина працювала, я працював. Нормально жили, якісь плани будували на майбутнє.

У 2014 році спочатку відносно мирно все починалося, а потім стали надходити повідомлення, що десь почались бойові зіткнення. Зупинилися або закрилися заводи, зокрема й ті, де працювали я і моя дружина.

У нашому місті активних боїв майже не було, ми далеко були від зони бойових дій. Але у 2016 році наше місто потрапило під обстріл, у січні, і це було досить-таки страшно. Коли ти просто вранці пішов на роботу, почався обстріл, і ти йдеш додому й думаєш: куди б в разі чого падати, щоб більш-менш захиститися від осколків і вибуху. Місто Первомайськ, яке у 20 хвилинах їзди від нашого, було дуже близько до зони бойових дій.

У 2016 році ми переїхали в Кам’янське, переважно через страх за дітей. Точніше, спочатку я відправив дружину й молодшу дочку, а сам залишився з батьками, тому що їм не платили пенсію і потрібно було якось жити.

Я влаштувався працювати на продовольчу базу вантажником. Так і жили. Не так добре, звичайно, жити, коли будь-якої миті може щось прилетіти.

Страшно, коли діти не бояться ні озброєних людей, які ходять вулицею, ні техніки, нічого.

Була введена комендантська година, з 5 ранку можна було тільки до 10 вечора вільно переміщатися. І потрібно ходити постійно з паспортами. А що робити? Виживати ж потрібно, тому що їхати батьки не захотіли. Вони вже у віці, усе залишити та їхати в невідомість не могли.