Наталія відкладала евакуацію, тому що дуже боялась – вона не знала, чого чекати від кожного наступного дня.

Ми жили в селі в Запорізькій області неподалік Василівки. У мене троє дітей і чоловік. Один син вже дорослий і двоє неповнолітніх.

24 лютого я вдома була. Прокинулася і збирала дітей до школи. Коли вже стало зрозуміло, що війна почалась, було тривожно. Я не вірила до кінця, що це можливо. Усі навколо мене панікували, у всіх депресія була. Розмови були тільки про одне – виїзд. І ми виїхали.

Найважчим було залишити свою домівку. Ще й із малими дітьми: я мала виїхати з двома молодшими, а мої чоловік і старший син залишалися вдома. Мені було тяжко зважитись на таке. Взагалі, ці події кепсько вплинули на наш моральний стан. Усі були пригнічені, у всіх стрес - нервувалися, сварилися одне з одним. Потім уже прийшло усвідомленні ситуації і прийняття.

Я декілька разів відкладала евакуацію через паніку. Але чоловік заспокоював, казав, що все буде добре. Ми залишалися до останнього: орієнтувалися на Маріуполь, Харків. Хоч ми й далеко, але орієнтувалися на ці міста. Ми не чекали, поки до нас постукають у двері.

Виїхали до Запоріжжя, бо це недалеко від дому.

Усі ці події мені тяжко далися. Я досі не можу зрозуміти сенсу цієї війни. Навіщо росіяни сюди прийшли? Важко це все прийняти. Я щиро бажаю, щоб війна скінчилась вже сьогодні, але, від мене, звісно, нічого не залежить.