В перший день повномасштабного вторгнення ми спали вдома. Чоловіку подзвонив начальник й сказав, що почалась війна, одразу навіть не зрозуміли, поки не вийшли на вулицю і не почули звуки вибухів.

Коли поряд з нами бомбили з літаків військове училище, то здригався дім, падала на голову штукатурка, наймолодша дитина перелякалася більш за усіх, на той момент донечці було тільки рік. Тяжко було покидати сім'ю, своїх чоловіка та старшого сина, і вивозити молодших донечок евакуаційним потягом до Польщі. В молодшій почались психологічні проблеми, досі ходимо до лікарів. Наша сім'я розпалась. Перший час не було хліба, навчилися випікати, хоча тяжко було знайти муку та дріжджі, одразу зросли ціни й не має за що було купувати продукти, чоловік був без заробітків. Допомагали люди з інших міст.

Чоловік пішов із сім'ї, не витримав довгої розлуки й не зміг зрозуміти, що життя дітей в спокої важливіше.

Зараз роботи немає, із-за проблем нервових та психологічних у молодшої донечки нас не допускали до садочка. До війни була в декреті. Тут прийдеться шукати роботу.

Про війну буде нагадувати, якщо буде дуже тихо навкруги та не буде людей. Дуже зворушило відношення поляків, вони допомагали всім, просто люди на вулиці, продавці в магазині, хазяїни хостелу...