Хамутовська Алла, вчитель Великоолександрівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2

"Війна. Моя історія"

Можна довго дивитись, як горить вогонь, тече вода, намотуються на спідометр кілометри дороги. Так було. Коли я це пишу, то здається, що знову відкриваю двері до щасливої домівки, де все було  ДО ВІЙНИ. Для мене війна почалася із дзвінків рідних, екрану телевізора, що вибухав, горів, плакав, кричав.

Тривожний голос доньки кликав: «Мамо, ми їдемо з Херсона, бо чути вибухи біля Антонівського мосту». Цілий день, мов диспетчер, не відходила від телефону, спрямовувала їх рух. Мої рідненькі вивозили подалі від «руzкого мира» мого єдиного онука та руденького кота - найцінніший скарб, що мали ДО ВІЙНИ.

Попереду була невідомість, дороги, заповнені автомобілями, страхом і тривогою. Попереду  були люди з добрим серцем, що давали їжу, воду, дрова, іграшки та прихисток на ніч, своє житло, наповнене всім тим, що було ДО ВІЙНИ. Мене чекала окупація. 10 березня 2022 рашисти зайшли до Великої Олександрівки Херсонської області.

Тихо, як змія, заповзли до хати страх, тривога, а згодом почались обстріли, липке очікування обшуків. Пішли повз двір знайомі, сусіди з білими пов’язками на рукаві, символом окупації цивільних людей. Поповзли розмови про колаборантів, про побиття людей, про поранених під час обстрілів жителів селища.

Згодом війна постукала у двері. Чекаючи обшуку, просила друзів, стукати у вікно. Цього разу гуркотіли у двері орки. Шукали чоловіка, учасника АТО. Обличчя закриті, автомати напоготові і як саранча -  по всьому двору, по всіх закутках. Злість закипала.

Запитувала: - «Чого виприйшли? Чому вас не заберуть мами додому»? Говорила так, що все тіло здригалося від люті. А у відповідь: - «Зачем бомбили Донбас? Алея ангелов… Бандера…Где муж»? Як тільки почалася війна - зібрав речі і пішов до своїх хлопців.

Стояла, зіпершись на палицю, бо маю проблеми зі здоров’ям, посеред двору біля столітньої дідівської груші. Під її кроною збиралася за столом вся родина ДО ВІЙНИ. Останні краплини страху впали, як листя з родинного дерева. Знала, що прийдуть знову. ФСБ так робили не раз з іншими односельчанами, забирали «на підвал».

Так почалася моя дорога, вслід за дітьми. Через орківські пости, заміновані мости і поля - до своїх, подалі від орківського світу.

Мінялися, як у калейдоскопі, краєвиди, обличчя людей, події, дати, пори року, країни. Душа залишилась біля дідової груші і сниться мені ночами. Стоїть облита весняним квітом і чекає на мене ПІСЛЯ ВІЙНИ.