Болдовська Мілена, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 108 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванов Владислав Леонідович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я дівчинка з Харкова. Від перших днів війни мій світ змінився назавжди, і тепер він складається не лише з картин руйнувань, які неможливо передати словами, але й із звуків — відлуння війни, що врізаються в душу. Звуки пострілів, вибухів, сирен, важкого дихання ночі, що накриває місто тишею, розірваною свистом ракет.

Це мій Харків, мій дім, який я знала як місце, де панувало спокійне, впевнене життя, а тепер він перетворився на поле битви, де кожен звук — це нагадування про страх і втрату.

Моє життя поділилося на дві частини: до війни та під час неї. І кожна з цих частин має свій звук. До війни Харків був сповнений звуків життя: дзвоник у школі, сміх друзів у дворі, голоси перехожих на центральній площі, дитячі гомони в парку.

Це були звуки, які я не помічала раніше, але тепер, коли їх більше немає, я відчуваю, як вони були невід'ємною частиною мого щасливого дитинства.

Тепер ці звуки здаються далекими, як спогад, що зникає в хаосі війни.

З першими вибухами все змінилося. Я добре пам'ятаю той день, коли я почула перший потужний вибух. Це був звук, який зупинив час. Страх змішався з нерозумінням того, що відбувається. В той момент я зрозуміла, що життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Вибухи стали частиною мого існування, як і для всіх, хто залишився у місті. Я бачила, як руйнуються будинки, як вибухи знищують те, що раніше здавалося таким міцним і непорушним.

Мій Харків горів, але я залишалася з ним, мовчки спостерігаючи за тим, як війна поступово знищує моє місто, мій дім, мої спогади. Тепер кожен ранок починається з питання: «Сьогодні буде тихо?»Тиша стала рідкістю, майже розкішшю.

Коли на вулицях затихає гуркіт війни, настає дивне, навіть моторошне почуття — незвична тиша, яку важко описати.

У ці моменти в голові починає звучати своєрідний ритм: я чую свій власний пульс, що намагається підлаштуватися під цей новий, неприродний лад.

Часом здається, що ця тиша голосніше за будь-який вибух, бо в ній приховані всі страхи, всі сподівання і всі втрати, які ми пережили за ці місяці.

Найважче говорити про звуки людського горя. Це не просто плач чи стогін. Це мовчання після втрати. Це шепіт, коли люди розповідають, як втратили рідних. Це тиша, коли більше немає слів, щоб висловити біль. У ці моменти, здається, що сам Харків замовкає, даючи людям можливість пережити своє горе в тиші.

Війна — це не тільки постріли й вибухи. Війна — це ще й мовчання, коли вже немає слів.

Але поряд зі звуками руйнувань є інші звуки, які дають надію. Це звуки підтримки. Це голоси волонтерів, які приходять на допомогу, коли стає нестерпно важко. Це дзвінки від друзів та родичів, які запитують, чи все добре. Це голоси людей, що продовжують жити, попри все. Це сміх дітей, які, незважаючи на війну, все ще можуть знайти радість у маленьких речах.

І цей сміх нагадує мені, що життя триває, що навіть у найтемніші часи залишається місце для надії.

Харків змінився, але він живе. І я живу разом з ним. У цьому місті, сповненому звуків війни, є щось незламне. Харків'яни, як і їхнє місто, не здаються. Вони продовжують боротися, будувати, допомагати один одному.

І я, дівчинка з Харкова, також продовжую свій шлях.

Я чула вибухи, я бачила руйнування, але я також чула, як місто піднімається з колін, як його мешканці стають сильнішими. Я зрозуміла, що звук не завжди означає руйнування. Іноді це початок чогось нового.

Мій шлях — це шлях через звуки війни і тишу надії. За ці тисячі днів війни я навчилася слухати життя по-новому. Я чую своє місто, його біль і його силу.

І я знаю, що коли настане мир, звуки Харкова зміняться знову. Вони більше не будуть нагадувати про війну. Вони будуть говорити про відновлення, про життя, яке перемогло смерть.