Зоя Миколаївна, хоч і до останнього не вірила в можливий початок повномасштабного вторгнення, втім готувалася до найгірших сценаріїв. 

До початку війни я мешкала у своїй однокімнатній квартири в місті Охтирка Сумської області. Мені 50 років, я вчителька, працюю в одному з найкращих навчальних закладів міста, пишаюся тим, що я вчитель української мови та літератури.

Ніхто не хотів вірити, що буде війна, але все-таки ми з колективом облаштували бомбосховище, занесли туди стільці, металеві ліжка, бо ми відчували, що лихо може трапитися. Переживали за учнів, за дітей своїх, бо шкільний колектив – це ж як родина.

24 лютого до міста вже підходили ворожі танки, бронетранспортери, було чути постріли. Я проживаю в центрі міста, якраз за будівлею міської ради. Мешканці мого будинку теж не вірили в те, що відбувається. Але почали повільно спускатися в підвальні приміщення, де була консервація. Ніхто до такого не був готовий. В укритті ми перебували довгий час, допоки відбувалися усі жахіття.

Було багато сполоханих людей, які не знали, що робити, бо всі розуміли, що перша бомба буде скинута на міську раду.

Наш паркан стоїть в десяти метрах від будівлі міської ради. Тікали, хто куди міг: із вузликами, іконами. Всі рятувалися.

Так і я стала переселенкою, прихистили мене в Обухові рідні люди. Тут я змушена перебувати до сьогодні, тому що мій будинок холодний, двері не полагоджені, вікна теж. Я сподіваюся, що допомога буде все-таки. До того ж, я захворіла - ніколи займатися будинком.

За цей час ми загартувалися, стали сильнішими духом, продовжили свою роботу. В березні я повернулася на робоче місце. Ми підіймали вчительський дух і сьогодні працюємо, даємо якісні знання дітям. Зараз навчаємо онлайн.

Я мрію повернутися до того життя, яке було: мені не треба кращого. Хочеться миру, спокою, щоб були живі-здорові рідні, близькі, колеги, дітки, щоб ми прийшли до мирного життя. Щоб могли спокійно спати, щоб не здригалися від кожного шереху, тому що стрес нас охопив настільки, що йде кіт по будинку, а ми боїмося його кроків.

Дітей, онуків поруч немає, я відірвана від них. У батька інвалідність, він прикутий до ліжка, мама напів інвалід - у неї артрит та артроз. Та, як кажуть, «не було би щастя»… У них поганий слух, і коли летіли бомби й гриміли гармати, вони погано чули, тому якось легше пережили бомбардування. Усі хочуть спокою. Город садили, боялися голоду. Але нічого, вистоїмо та переможемо, ми сильна нація.