Ми жили у Маріуполі в Кальміуському районі. Чоловік двадцять років пропрацював у доменному цеху комбінату імені Ілліча, зараз на пенсії. Я також два десятиліття працювала на комбінаті.  

Ми жили на околиці міста, у селищі Мирному. Коли почалися бойові дії, у наш дім прилетів снаряд. Ми сіли в машину і виїхали до сестри в Центральный район Маріуполя. Думали, там буде спокійніше. Це було 28 лютого. Потім поступово бої наблизились і до центру. Ми сиділи в підвалі по бульвару Хмельницького, поряд із будинком сестри. Нині цей будинок уже знесли.

Над нами літали літаки, були постійні бомбардування. Цей дім горів чотири рази. Три рази його гасили власними силами чоловіки, які сиділи з нами в підвалі, а на четвертий він згорів.

Це було якраз на Благовіщення – сьомого квітня. У цьому будинку згоріли люди: там були лежачі старенькі.

У старшої сестри 13 березня загинув чоловік. Він пішов по воду до джерела. Загалом там було п'ятеро людей. Трьох легко поранило, одній жінці пробило спину, але вона вижила. А чоловік моєї сестри загинув. Його завезла в лікарню наша поліція, але він не вижив.

Продуктів уже не було: магазини майже одразу припинили роботу. Але у нас були якісь запаси. Найбільша проблема була з водою. Ми раділи дощовій воді, збирали її у різні ємності, топили сніг. 

Після 26 березня ми взагалі не виходили з підвалу, не могли навіть на багатті приготувати їжу. Бо напередодні прямо у двір прилетіли міни, один чоловік загинув. Його довго не могли поховати, бо тривали обстріли і йшли вуличні бої. Чутно було автомати. «ДНРівські» танки стояли біля лікарні №3.

В один із днів скинули авіабомбу на сусідній будинок: він спалахнув і почав нахилятися на наш дім. Навколо все було у диму, на нас летіли плити. Це був найстрашніший день мого життя.

Обстріли Маріуполя тривали щоденно 22 години на добу. Перерва була дві години: з другої до четвертої ранку було відносне затишшя. А так - бомбили безперервно: то з літаків, то з артилерії. В нашу машину влучила міна, тому ми не змогли виїхати 16-17 березня, коли багато людей виїжджали на власному транспорті. З наших близьких змогла виїхати тільки сестра – її взяли з собою сусіди. А ми залишилися у підвалі до сьомого квітня.

Два місяці ми не мились. Потім уже навіть в туалет ходили в тому підвалі, бо вийти надвір було неможливо. Хто виходив - по них одразу стріляли снайпери або прилітали міни.

В останні дні ми були голодні. Кашу заливали водою, вона стояла ніч, а зранку їли. Хліба ми не бачили два місяці. Вода теж стала закінчуватися.

Одна пара – чоловік із дружиною – вийшли з підвалу подивитися обстановку на вулиці. Жінка отримала легке поранення, а чоловікові розкурочило живіт, всі нутрощі були назовні. Мені довелося робити перев'язки, але у тому випадку я не могла нічим допомогти.

Потім почалося справжнє пекло: все навколо літало, ми чули все ближче і ближче автоматні черги, тому вирішили втекти. Дорогою падали у скло, яке вилетіло з балконів та вікон. Нас тоді вийшло з будинку 13 осіб. Ми потрапили до «ДНРівців». Вони нас завели в під'їзд, перевірили чоловіків і сказали, щоб ми йшли до магазину «1000 дрібниць»: мовляв, нас там зустрінуть. Ми дісталися туди дворами, але там нікого не було. 

Ми вирішили йти в лікарню, яка знаходилась у 17-му мікрорайоні. Були без речей, без нічого. Та у лікарні нас не прийняли. Вийшов «ДНРівський» комендант і сказав, що місць немає. Він спрямував нас до великого гіпермаркету, але уже починалась комендантська година. До того ж, ми були сильно виснажені: довго недоїдали, плюс витратили всі свої сили на шлях до лікарні. Ми попросились лишитися в лікарні до ранку. Врешті залишилися на три дні.

У лікарні нас годували раз на день: давали водянисту юшку. Спали ми по двоє на одному ліжку, щоб було тепло. Шибок майже ніде не було. Ми пішли отримувати гуманітарну допомогу, але там було справжнє смертовбивство.

Врешті ми наважились на виїзд. Щоранку приїжджав автобус, який вивозив на Нікольське. Там потрібно було пройти фільтрацію, після цього українців відправляли до росії, але туди ми не хотіли їхати. Люди казали, що росіяни забирали паспорти, натомість видавали якісь довідки переселенців. Після того рік не можна було нікуди виїжджати.

Одного разу я вийшла по воду і побачила, як до якогось чоловіка записуються люди. Він погодився за певну суму нас вивезти до Бердянська. Наступного дня нам вдалося виїхати. Це було 11 квітня. Ми об'їжджали блокпости, бо не пройшли  фільтрацію, - нас могли затримати. До Бердянська доїхали без пригод. Потім стали шукати, як виїхати до Запоріжжя. Знайшли автобус. Дорога зайняла десять годин. Ми минули 18 блокпостів. На кожному із них виводили чоловіків, роздягали, і так - через кожні 50 метрів. У Василівці наказали виходити не тільки чоловікам, а й жінкам. Викинули всі наші речі, перевіряли все.

Коли ми стояли між блокпостами, потрапили під обстріл. Тільки ввечері приїхали до Запоріжжя. Нам надали медичну допомогу. Виявилось, що поки ми були в Маріуполі, мій чоловік переніс обширний інфаркт.

У нас була вівчарка-кавказець, ми не могли її взяти з собою. Змушені були її випустити. Напередодні її оглушило міною, вона кудись втекла.

Тепер ми винаймаємо житло. Роботу знайти складно. Чоловік хворіє. Живемо одним днем. Нам нікуди повертатися, але за кордон ми не збираємося, хочемо жити в Україні.

Я себе заспокоюю тим, що ми залишилися живі. Але психологічно дуже складно, бо ми розраховували на забезпечену старість, а виявились викинутими на узбіччя. Заробити на власне житло ми вже не можемо, складно.

Я дуже сподіваюсь, що наші військові переможуть і ми повернемося в Маріуполь. Хоча міста вже немає. Коли у нас буде більше зброї, ми проженемо окупантів із нашої землі. Сподіваюсь, будемо ще виховувати онуків. Головне, щоб закінчилася війна.