Мені 68 років, я на пенсії. У мене двоє доньок, внучки та правнучки. Як настала війна – всіх розкидало по країні. 

Нас не зачепив перший день - ми місяць жили більш-менш спокійно, а далі почалися «веселощі». Думали, що залишимося вдома, та дожилися до того, що нам дах знесло. А потім уже виїхали. Сильно стріляли. У нас залишилися кізочки та курочки недоглянуті. Повипускала.

Ми платили за все і виїжджали. Не знали, куди нам звертатися, не мали жодних номерів телефону. Ніхто до нас уже не ходив і не їздив, окрім солдатів. Слава Богу, що нас хлопчики вивезли в місто, а потім до Костянтинівки, і далі. Зараз ми в Дніпрі. Орендуємо будинок. Дорого, звичайно, а що робити?

Спочатку брали в ставку воду. Іноді солдати допомагали хлібом, бо його до нас не довозили. Казали: «Ідіть ось туди». А куди ти підеш під бомбами? 

Було таке, що з дев’ятої до десятої привозили хліб, а можна було й цілий день прочекати. Ми спочатку на вулиці, а потім і в будинку почали палити вогнище. Так і вижили.

Найбільше шокували літаки та ракети. Мін ми не боялися, бо чули, куди вони летять: чи до нас, чи вліво або вправо. А ось літаки та ракети – це найстрашніше, бо незрозуміло, де воно гупне. І під домом у нас гепало – з однієї сторони та з іншої. У будинок щось таке, як глечик, влетіло. Не знаємо, чи то снаряд. Боялися, що вибухне.

Я так думаю, коли вся зброя закінчиться, тоді й війні настане край. А раніше - ні. Воюватимуть, поки буде чим стріляти. 

Думаємо, що нам дадуть якесь житло і щось у житло: хоч ліжко чи холодильник. Бо роки ж летять… До нас, пенсіонерів, мабуть, останніми черга дійде. Кому ми потрібні? Але нічого, якось будемо жити. Люди живуть, і ми будемо.