Історію подано мовою оригіналу

До війни ми проживали в Горлівці Донецької області, а донька – в Києві.

В перший день війни вона мені подзвонила і все розповіла. Я була в шоці: не могла повірити, що Росія могла таке вчинити. Я відчула великий біль за наших дітей, за онуків усіх. 

Дочка була вагітна другою дитиною. Ми в розпачі були, хапались за соломинку, старались любими путями собі полегшити життя. Діти маленькі, з ними дуже тяжко. З двома малюками нелегко прийшлося.

Мій батько росіянин, багато родичів там. Я не можу спілкуватися з ними на цю тему. Мене це дуже бентежить, я зрідка спілкуюсь з ними - вони не розуміють нас.

Я приїхала до дітей в Київ, а там світло виключали, холодно було, і ми вирішили приїхати в Світловодськ. Тут світло було і тепло, тут батьки зятя живуть, тому вони нам допомогли.

Наша квартира ще стоїть, все нормально. Мені пощастило, бо люди деякі постраждали, і квартири розбиті. 

Тут, де ми зараз живемо, хороше ставлення до нас. Радує, що маленькі дітки підростають, вони радуються нам, а ми - їм. Люди тут хороші, добрі. Хочеться додому, але там неможливо жити. 

Хочеться вірити, що війна закінчиться, і ми одержимо перемогу. Все буде гаразд, будемо в Євросоюзі, у нас налагодиться життя, і діти будуть щасливі.