Доброго дня! Мене звати Юлія. Ми родина військового з міста Волноваха Донецької області.

З початку повномасштабного вторгнення нашого тата викликали по тривозі. Мені довелося самій швидко збирати речі та дітей під нескінченні вибухи. Вирішили їхати до бабусі у село. Мали надію, що там спокійніше. Виявилося навпаки - ледь не потрапили в окупацію.

Через сильні обстріли майже тиждень жили в підвалі. Було дуже холодно, майже нічого не їли. Після масованого обстрілу "градами" було затишшя, і ми ризикнули виїхати.

На наступний день в село зайшли окупанти і їм одразу вказали на наш будинок - родина військового. Навіть боюся уявити, що вони могли з нами зробити.

У доньки з'явилося сиве волосся. Вона дуже хоче повернутися додому. Часто змінюється настрій. Важко знайти близьку людину (подругу), бо змінили вже три школи. Сумує за татом, бо він для неї підтримка, веселощі та авторитет. Наразі спілкування тільки по відеозв'язку.

24 лютого ми вдома прокинулися від вибуху. Поруч – залізнична колія, там було влучання. Дівчата з робочого чату почали писати, що у них в будинку повилітали вікна. Чоловіка по тривозі викликали в військомат. Він поїхав на машині. В мене є водійське посвідчення, але не було досвіду. Я почала збирати речі, діти ще спали. За пару годин чоловік подзвонив і сказав приїхати, щоб забрати машину. Так я за один день навчилась водити авто. Під нескінченні вибухи та наближення ворога.

Через те, що для нас війна почалася з 2014 року, ми мали надію, що зараз за 2-3 дні все закінчиться. Поїхали в село до бабусі, бо в неї пічне опалення. Але вийшло так, що через обстріли ховалися в підвал. Вилазили тільки на годинку, в перерві між обстрілами. Вона розпалювала плитку, трошки готували їжі, грілися.

Молодший син (йому тоді було 2 роки) майже не їв. Взагалі був поганий апетит у всіх. Всі переживали за чоловіка, був дуже поганий зв'язок. Донька спитала, що більше вже ніколи не побачить своїх друзів? 

Найстрашнішим було те, що був дуже тихий день. Ми всі вилізли з підвалів, приготували їсти, я навіть молодшого пішла вкладати спати вдень в будинок. Донька попросилася до подруги. І тут почався масований обстріл "градами". Піч час якого донька не була поруч. Я думала, що зійду з розуму від хвилювання.

Прибігла сусідка і почала кричати, що потрібно бігти в укриття. Я молодшого сина закутала в ковдру та майже боса бігла по розбитому склу в підвал. Через декілька хвилин і донька прибігла в укриття з родиною подруги. Тоді ми сильно плакали разом, від страху, що ніколи не побачимось. 

Наша родина стикнулася з психологічними проблемами - це тривожність, панічні атаки. У дитини з'явилося сиве волосся, часті зміни настрою, іноді відсутність бажання займатися буденними справами, апатія. Зверталися по допомогу до психолога.

Вдома та в селі в нас був запас їжі. Коли виїхали до Дніпропетровської області, то нам допомогли родичі, потім від волонтерів отримували гуманітарну допомогу.

Я сама в'язала діткам пледи. Перед тим, як виїхати, взяла на згадку про затишок нашого дому. Вони легесенькі, проте дуже теплі. Зігрівали нас весь час.