Я родом із селища Пантелеймонівка Горлівського району Донецької області. Ми з чоловіком працювали в компанії ДТЕК. У 2015 році я отримала перепустку й виїхала в Суми. Близько року жила там сама. Потім повернулася додому, завагітніла. Народила дитину в Донецьку. У 2017 році чоловік звільнився, бо підприємство потрапило в окупацію. Відразу після цього ми переїхали у Бориспіль до батьків чоловіка. Моя мати досі живе на окупованій території в Донецькій області, а батько помер у 2020 році від коронавірусу. Останнього разу я його бачила за рік до смерті. 

Через пів року ми поїхали в Бердянськ, де влаштувалися на роботу в обленерго. Згодом перевелися по роботі в Мелітополь і купили там квартиру. Через повномасштабну війну виїхали в Запоріжжя. Продовжуємо працювати в обленерго.

Мій чоловік займає керівну посаду. 24 лютого о п’ятій ранку йому зателефонували співробітники, щоб дізнатися, чи потрібно виходити на роботу, бо почалася війна. Ми заспокоювали співробітників і думали, що робити далі. 

Ми не очікували повномасштабного вторгнення. У Мелітополь заїхали танки, почалися обстріли. Було багато російських військових. Ми три місяці провели в окупації. Найскладніше було пояснити дитині, чому вона не може ходити в дитячий садочок, гуляти на вулиці з друзями, чому у місті багато військових. 

Перше, що ми зробили 24 лютого, – це зняли гроші з картки. У березні нам усього вистачало, а потім було складно знайти засоби гігієни та корм для кота, бо більшість магазинів зачинилася. Аптеки також не працювали. Добре, що в мене були запаси ліків. У кінці травня у нас уже не залишалося ні продуктів, ні засобів гігієни, ні ліків. 11 червня ми виїхали до Запоріжжя.  

На блокпосту у Василівці стояли з сьомої ранку до п’ятої вечора. Було дуже спекотно. У Кам’янському потрапили під обстріл: окупанти обстрілювали селище з Градів. Ми бачили, як горіли будинки. Дитина злякалася. 

Ми хочемо додому, в Мелітополь. Ще хочеться, щоб Донбас повернувся до складу України, і ми змогли побачити родичів. Мама налаштована оптимістично. Вона так само, як і ми, чекає на перемогу. Я думаю, що до кінця наступного року війна закінчиться – я побачу маму й побуваю на могилі тата. В Україні все буде добре. Ми повернемося додому й насолоджуватимемося мирним життям.