Народилась я у місті Попасна Луганської області, а у 2007 році ми з сім'єю переїхали у Бахмут, тоді це ще був Артемівськ, на роботу. Я там працювала спочатку методистом у дитячому садочку, потім - директором садочку. Врешті я залишилась без рідної домівки у Попасній, без роботи і без житла у Бахмуті. 

Ми виїхали з дітьми до Дніпра. Моїй доньці 14 років, син уже дорослий, служить у теробороні. Орендуємо житло. Я одна виховую дитину. Працюємо дистанційно, якось виживаємо. 

Спочатку ми були в Полтаві, а потім переїхали до Дніпра. В нас у Бахмуті був старенький сусід на п'ятому поверсі - 92 роки. Його сусіди вивезли до Дніпра, залишився він зовсім один. Я тепер його доглядаю. Він жив у Бахмуті до останнього, поки його будинок завалився. Тому поки перебуваємо у Дніпрі. 

Перший день повномасштабного вторгнення був моторошним. Я прийшла на роботу, у садочку вже працювали кухарі - вони приходили о п'ятій ранку. Я прийшла раніше, бо почула, що війна. На той час не розуміла, що буде з дітьми, з працівниками. У мене 152 дитини було і 48 працівників. Почала розпускати дітей, працівників. У серпні довелося звільнити технічних працівників, тому що не могла надати їм роботу. І розпочався жахливий сон, у якому ми і досі перебуваємо. Спілкуємося з колегами, хочеться додому, але розуміємо, що там - руїни. 

Садочок мій був відремонтований по програмі президентського будівництва. Там був ідеальний ремонт, ідеальні меблі, все було для дітей. А зараз немає навіть зв'язку.

У Бахмуті моїх працівників майже не залишилось: один двірник, і той намагається зараз виїжджати. Ні працівників, ні дітей, ні роботи, ні нормального життя поки що немає.

Я майже не планувала виїжджати - так сталося, що син наполіг. Моєму сину 23 роки. У його друзів обвалився будинок, і він поїхав допомагати людям, діставав з-під завалів дітей. А будинок обвалився з п'ятого поверху по перший. Потім почув, що біжить хлопець і кричить, що у нього там сестра на другому поверсі. Син каже, що його як струмом ударило. Він подумав, що його сестра постійно вдома одна. Він приїхав і сказав: "Збирайтеся і виїжджайте!" Я чинила опір, як могла, але зрозуміла, що заради дітей потрібно виїжджати. І я не врятую ані садочок, ані квартиру, ані житло.

Ми виїхали у кінці травня. Десь тиждень вагалась, але зрозуміла, що треба берегти дітей. Ми їхали у нікуди. І поки їхали, шукали житло. Їхали в напрямку Дніпра, шукали, де зупинимося. У хостелі декілька днів були. Потім ми з донькою трохи пожили в Полтаві. А тепер - у Дніпрі. 

З батьком зв'язку немає. Я одна донька, мама давно померла у Попасній, і ніяк туди не поїдеш. Батько виїхав з Попасної у 2014 році. А вже з 28 лютого він - в окупації біля Старобільська. З ним зв'язку немає. Батькові виповнюється 72 роки у липні, і я розумію, що нам ні зустрітись, ні поспілкуватись поки що ніякої змоги немає. 

Є такі люди, які допомагають, надають гуманітарну допомогу, сприяють нашому виживанню. Завжди є люди, які ставляться з розумінням.

Я день прожила - і добре. Не знаю, що буде завтра, що буде з дітьми. Де їм навчатися, де жити. Після закінчення війни хочеться повернутись додому. Тільки про це і мрію. Дай Бог, щоб Бахмут був український. Я український директор садочка, інших варіантів немає. 

Донька дуже тяжко сприймає, що залишилася без друзів, і кожні пошкодження у Бахмуті вона дуже тяжко сприймає: плаче, переживає. 

Ми жили добре, а зараз нічого немає. Але життя - це найважливіше. 

Ми сподіваємося на нашу Перемогу, інших варіантів взагалі не розглядаємо. Розумію, що трошки треба потерпіти, щоб потім повернутися додому.