Мені 47 років. Живу в Добропіллі на Донеччині. До нас не зайшли окупанти, і хоч би їх тут і не було. У нас тільки прильоти були в минулому році літом, і у мене будинок постраждав, гараж, машина. 

Прильоти відчули на собі, по підвалам ховались. Приїжджаю з роботи, а діти в підвалі. Забираю, а тут гупає. Тікаю, а потім повертаюсь - машина побита, дах побити, вікно розбите.  

Ми тимчасово виїжджали в Полтавську область, а потім повернулись назад. Зараз нам дають гуманітарку, і в місті все є. Вода йде по графіку, але є. 

Багато загинуло хлопців, з якими я в шахті працював: і друзів і знайомих. Гинуть найкращі хлопці. У кого чоловіки, в кого сини, в кого діти загинули.  Балакав з людьми, які під Бахмутом втратили все своє. Мрію, щоб із нами все було добре, а все інше - діло наживне. Головне - щоб закінчилась війна, а далі люди зберуться гуртом, і будуть все відновлювати, відбудовувати.