Я жила у Харкові, працювала. У мене є дочка і внучка. 24 лютого ми прокинулись від вибухів, як і всі. Не розуміли і не вірили до останнього у те, що це війна. Тиждень спускались у підвал будинку. Потім вирішили виїхати. Спочатку були у родичів на дачі, але там було холодно. Поїхали у Полтаву, де перебуваємо і донині. 

Роботу втратили всі. Чоловік, хоч і пенсіонер, але працював. Тепер безробітний. Я теж шукаю роботу. Онучка займається онлайн. Є звичайно труднощі, але у будь-якому випадку це краще, ніж коли чуєш звуки вибухів.

Шокувала сама війна. Ніколи не могла собі навіть уявити, що у наш час може бути таке, тим більше - з сусідньою країною.

Білгородці приїжджали до нас у місто, я навіть навчалася з росіянами, які тут так і залишились. Як таке могло статися? Ось це справжній шок.

Коли ми виїжджали до Полтави, думали, що це ненадовго. Взяли зовсім небагато речей. Довелося просити родичів надіслати все необхідне. З ліками і продуктами проблем не було. Але їсти на той час зовсім не хотілося.

Ми виїхали власною машиною. Страшно було виїжджати, тому що навколо було дуже гучно. Хвилювалися за дітей. Виїжджали з кішкою дочки. Вона ніколи не була до того надворі, тому трохи нервувала, але потім освоїлась. Потім ми знову переїжджали, у неї був стрес. Зараз ніби адаптувалася.

У мене таке враження, що війна ніколи не закінчиться. Мені хочеться, щоб вона закінчилася завтра, або навіть сьогодні. Сподіваюсь, що все буде добре, і ми впораємося з російським режимом.