Абрамчук Анна, 16 років, 10-В клас, Броварський ліцей №2 Імені Валися Олександровича Сухомлинського

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Накалюжна Алла Дмитрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Я й досі не усвідомила, що почалася війна. Я досі не можу звикнути, що я не дома. Я досі не можу змиритися з тим, що не можу обійняти своїх рідних та лягти спати зі своїм котиком.

Надзвичайно добре пам'ятаю, як, прокинувшись о 5:03, я спокійно пішла збирати рюкзак, бо подумала, що це звуки салютів. Побачивши спалах і почувши вибух, я вже трохи насторожилася.

Взявши свого глухого котика на руки ,я пішла будити маму. Розбудивши її, я спитала про дивні звуки ,які я чула. Адже це точно не війна, ми б знали заздалегідь, якби вона почалась. Мама спокійно сказала йти розбудити молодших сестер та збирати речі. Розбудивши дівчаток та сказавши їм збиратися, я пішла збирати себе та кота. Коли вийшла на болкон ,щоб взяти коту корм , побачила у вікні , як щось летить вгору. Я вибігла з болкону, зупинилась у коридорі, зажмурилась та сказала: «Зараз буде».

Мама глянула на мене насторожено. І через декілька секунд стався такий сильний вибух, що наш дім перетрясло, а у машин спрацювали сигналізації. Тут я уже в паніці, зі сльозами на очах, звонила дідусю й бабусі ,що проживають у Києві, поки мама казала не панікувати. Дідусь ,піднявши слухавку та почувши мій переляканий голос, сказав, що скоро приїде та забере нас.

Я ніколи не відчувала себе так погано, як тоді, в машині. Мене нудило, трусило, я плакала. Поки ми стояли у заторі, над нами пролетів літак. Тоді я вже подумала, що, можливо ,ми нікуди не доїдемо. Сестри не розуміли ,що відбувається, старше покоління трималося спокійно, намагаючись заспокоїти й мене.

Приїхавши в будинок до маминих батьків, ми слідкували за новинами. Дочекавшись тата, прийняли рішення їхати в Чернівці до друзів сім'ї. Більше 17 годин ми були в дорозі. Вночі ми бачили колону техніки. Тоді я вже вкотре прощалась із життям, адже була впевнена, що це ворожа колона. Як виявилося пізніше, це була українська. Ми декілька разів виїжджали на зустрічну смугу, в якийсь момент ледь не потрапили в аварію. Я знову плакала. Протягом тижня перебування в Чернівцях ми ховалися в погребі. Я не спала вночі, слідкуючи за новинами. Боялася , якщо я засну, то ніхто не почує небезбеки. Я могла заснути тільки вдень, коли дорослі не спали.

Через тиждень батьки прийняли рішення їхати в Чехію. Ми дуже боялися вирушати в невідомість. Але залишатися було небезпечно.

На кордоні простояли більше 54 годин. Було холодно, страшно, багатолюдно. Ми не знали ,куди їхали. Навіть не уявляли, в яке місто. Вже в дорозі вирішували, де зупинитися. Приїхали ми о 4:47 на Празький вокзал. Голодні, перелякані, хотіли спати і не знали, що буде далі.

З тогострашного ранку 24 лютого життя моєї родини надзвичайно змінилося. Зараз ми проживаємо в Чехії. Моя мама так і не знайшла роботу, тато проживає і працює в іншому місті. Ми з сестрами ходимо в школу. Я змушена навчатися в двох школах - в українській та чеській. Тут інша мова, інші люди, звичаї. Зараз,як ніколи, розумію слова Шевченка: "На чужині не ті люде — Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, ні поговорити». З початком війни я почала дуже боятися голосних звуків. Коли в Чехії запускали салют ,у мене трусилося все тіло, я плакала. Я мене тремтять руки , коли починається гроза.

Найбільше мене приголомшує те, що через цю війну я декілька разів ледь не втратила близьких для мене людей.

Мир для мене сьогодні - це повернення мого життя. Повернення родини, друзів, хобі, кота. Це можливість без страху за життя рідних кожен раз їм телефонувати. Це повернення можливості обіймати важливих для мене людей. Я дуже хочу, щоб люди перестали втрачати своїх близьких, хочу, щоб усі сім'ї були разом та жили щасливо. Я хочу повернутися додому!