Сім'я з Донеччини виїхала в перші дні війни. Коли син-підліток побував вдома і побачив руйнування, сказав, що попри інвалідність хоче захищати країну

Я з міста Дружківка, Донецька область. Мені 37 років. Ми виїхали, зараз у Дніпрі.

13 березня 2022 року ми були в гостях на дні народження. Прокинулися після авіаударів, і тоді чоловік сказав, що потрібно терміново вивозити дитину. Наш син спортсмен, він у збірній України. Всі тренери та спортсмени виїхали з міста. Ще й такі вибухи почалися, пожежі. 

Ми в перші дні березня спочатку виїхали до Чернівецької області, а потім жили на Полтавщині. Для мене немає жодних проблем перейти на українську мову, та все одно, коли люди дізнавалися, звідки ми приїхали, то було таке ставлення, наче ми винні в тому, що це все почалося. До того ж, оренда квартири коштувала дуже багато. Це просто космічні цифри. І знайти житло було тяжко. Мій син – із вадами слуху, інвалід дитинства, це також спричиняло певні проблеми, наприклад, із переоформленням документів. Складним був переїзд, бо пальне тоді дуже багато коштувало. Постійно хочеться додому.

Люди не дивляться глибше, не усвідомлюють, що ми виїхали з дому й залишили все, що наживали роками. Слава Богу, що в них тихо, але через це вони нас не розуміють. 

Батьки не виїжджали з Донецької області. І чоловік там, він на війні. Старший брат із інвалідністю, він зміг виїхати на лікування до іншої країни. Деякі сестри й брати - на окупованих територіях. Зараз не можуть вибратися, бо це небезпечно й дуже дорого.

В Дніпрі моє місце роботи, я сюди працювати переїхала.

Я часто їжджу додому. У нас там були прильоти, і навіть у двір. Страшно стає від думок, що це ніколи не закінчиться.

Я чую, що говорять про якісь перемовини, але їх не повинно бути. Надія тільки на ту зброю, що нам дадуть, яка зможе знищити росіян. З моєї родини майже всі чоловіки воюють, хоча й кажуть, що з Донецька та Луганська повиїжджали і не хочуть іти на фронт. Страшно те, що не доходить та зброя, яку нам надають. 

Хочеться приїхати додому, і щоб уся сім'я зібралася разом, війна закінчилася, і дитина не чула вибухів. Я сина возила місяць тому додому, він не був там із березня 2022 року й дуже просився. І коли він побачив ці руйнування на власні очі, то, незважаючи на інвалідність, сказав, що пішов би захищати країну. Йому буде 17. Син дуже патріотичний. 

Наші діти – це наше майбутнє, а якщо їх усіх забиратимуть на війну, то яке ж у нас майбутнє? Ніякого.