Я працюю у дитячому садочку помічником вихователя. 24 лютого о п’ятій чи шостій ранку над хатою пролетіла ракета. Свист такий був, що я присіла. Зателефонувала сусідка, сказала, що почалася війна. Я забігла у дім, повідомила своїм рідним. Моїй мамі 84 роки, у неї інвалідність, проживає зі мною уже двадцять років.

Діти з Нікополя одразу переїхали до нас. Але і у нас тут неспокійно: обстріляли село, загинув молодий двадцятитрьохрічний хлопець, син моїх знайомих. Його вбило уламком. Як обстрілюють, ховаємося у підвалах.

Мене все шокує: що вбивають дітей, мирних людей, що у дітей моїх квартиру розбило у Нікополі - туди влучив уламок. Окупанти – це нелюди якісь, а не люди.

Світло у нас вимикали постійно. Воду нам у село провели нещодавно, але у нас є басейни, де ми робимо запаси.

Коли сильно почали обстрілювати наше село, то син переїхав до Покрова, а за ним і ми. У село навідуємося, бо мамі 84 роки і вона невиїзна. Зараз ми у Покрові. Нас син машиною відвіз. Він працює у Нікополі, і я теж там працюю. Зараз дитячий садок зачинений, але заняття відбуваються дистанційно.

Ми вже до всього пристосувалися, але до такого не можна звикати.

Ми сподіваємося, що скоро закінчиться цей жах. Я думаю, після війни все відбудують, і Україна буде процвітати.