Наталя зараз в безпеці, але їй від того не легше. Вона не може забути про те, що чоловік пережив на допитах росіян. Їй важко змиритись з тим, що батьки залишились в окупації.

Ми проживали в селищі міського типу Михайлівка. Це Запорізька область, Василівський район. Моя подруга і кума працювала в росії. Це саме вона нам подзвонила 24 лютого о пів на п’яту ранку і сказала, що розпочалась війна. А вже після того ми побачили ракети в небі. Але ми збирались на роботу, як завжди. Тільки пізніше ми змогли усвідомити, яким страшним став той день.

Коли нас окупували, найважче було бачити чужих людей зі зброєю в руках, бачити, як їх стає все більше і більше.

Я працювала в магазині продавцем, вони часто приходили, намагались спілкуватись. Заходили і казали: «Здравствуйте». Це було дуже важко чути. У нас люди говорили і російською, і українською, але з ними принципово вітались і прощались українською. На щастя, вони не вимагали говорити з ними російською.

Але ось так дивитись у вічі людям, які прийшли загарбати твою землю, було боляче.

Зараз ми на вільній території, а в нашій квартирі живуть якісь люди –  росіяни, окупанти. Вони живуть в моїй хаті, вони сплять на моєму ліжку, їдять з моїх тарілок. Це дуже важко усвідомлювати.

Там залишилися батьки. І поруч з ними живуть ті самі страшні люди. БТРи стоять у них у дворах. Невідомо, що важче – бути тут, чи бути там. Я знаю, що там коїться, а допомогти ніяк не можу. З батьками часто немає зв'язку по кілька днів.

Найбільше мене шокують звірства росіян – те, що вони роблять з людьми. В нашому селі дуже багато наших знайомих, мій чоловік у тому числі, пройшли через їхні допити, підвали, тортури. То дуже важко і страшно.

Чути історії – це одне, відчувати і бачити – зовсім інше. Але в людей є ще більше горе. Ми, слава Богу, нікого не втратили, а є ж у людей незворотні втрати близьких.

Виїхали ми з чоловіком і сином, а батьки мої і мати мого чоловіка залишились у Михайлівці. Вони зараз на окупованій території.

Ми поїхали, тому що дитина закінчила одинадцять класів і ми розуміли, що там не буде можливості вступити до вищого навчального закладу. До того ж, чоловік мій раніше працював у правоохоронних органах. Отож, нам конче треба було їхати звідти. Ми їхали в колоні приватного транспорту.

Було страшно, тому що на блокпостах були списки людей, яких не можна випускати. Якщо людина була у тому списку, її розвертали назад. І добре, якщо додому, а не кудись в інше місце.

Нам, можна сказати, пощастило – ми були у дорозі всього лише дві доби. Ночували на трасі і виїхали наступного дня. А люди там стояли. Коли я вивозила сина до міста перед тим, машина наша стояла дев’ять днів в черзі в цій колоні. Я вже не кажу про ці принизливі обшуки. Треба було викладати усі речі з машини на землю, розкривати сумки й валізи, а окупанти рились, усе перевіряли, щось шукали. Та навіть це - дрібниці. Головне було не потрапити у той список невиїзних. Нам вдалось все витримати і виїхати.

Від початку війни наші люди змінилися, все навколо змінилося. Багато хто почав допомагати один одному просто так, навіть не будучи знайомими. Люди стали більш відкритими.

Нас прихистили родичі. Їхній син пішов на фронт, а його квартира залишилась порожньою, і вони пустили нас туди. Здається, що там – родичі, порожня квартира. Але ж ми живемо у їхньому домі, а їхня дитина зараз на фронті. Це зворушує. Вони вже глибоко літні люди, але опікуються нами. Ми для них стали ніби дітьми, онуками. І таких людей дуже багато.

Ми сподіваємось, що уже на початку 2023 року війна закінчиться і ми поїдемо додому. Зараз ми мріємо тільки про мир. Моєму синові 18 років. Він з самого малечку мріяв бути військовим. І зараз також мріє – якби дозволили, підписав би контракт і пішов на війну. Мені, як матері, від цього дуже лячно. Я не проти: нехай стає військовим, захищає Україну, береже її спокій, але ж не воює. Тому моя найбільша мрія – щоб закінчилась війна і був мир у нашій країні.