Я живу одна. Коли почалася війна, усі стали переживати, бо ми живемо зовсім поряд з Авдіївкою. Коли росіяни почали активно наступати, більша частина жителів містечка виїхала, але потім почали поступово повертатися. Тут, на щастя, і продукти є, і робота. Поки прильотів не було.

Я не збиралась виїжджати. У нас не було обстрілів, потрібно було працювати. Але на початку березня ми все ж виїхали на Закарпаття, потім були у Житомирі, а зараз повернулися додому. Я працюю на об'єкті критичної інфраструктури – у міськводоканалі.

Їздила на Закарпаття з маленьким собачкою, він нормально переніс дорогу. Їхала маршрутками до Львова, бо потягом добиратися важко – багато людей, я ще й з твариною. У дорозі літнім людям було нелегко, ми допомагали один одному. Потім поїхала в Житомирську область, тому що там батьківський дім, там живе сестра, я була у неї.

У Мирнограді довго не було опалення, складна ситуація з подачею води. У місьководоканалі нам видають гуманітарну допомогу. І місцева влада допомагає, і Фонд Ріната Ахметова. Аптеки у місті працюють. Спочатку було важкувато, коли тільки розпочалася війна, а зараз уже все налагодилось.

За цей час мене найбільше вразила житомирська траса. Там – жах, страшна розруха. А ще фотографії перших днів війни з Ірпеня, коли по розбитому мосту люди йдуть хто в чому – чоловік в одних трусах, куртці і чоботях, але на руках тримає собаку. Важко дивитись на заплакані очі маленьких діток.

Приємно вразило ставлення людей в Житомирі: мені там дуже допомогали. І в дорозі тяжко було їхати з сумками, з собакою, але люди ніколи не відмовляли у допомозі.

Хотілося б, щоб війна закінчилась Перемогою України. Як же може бути інакше!? Стільки страждань, стільки смертей. Україна переможе!

Своє майбутнє я бачу в мирній Україні. Мені сподобалось на Закарпатті, там дуже гарні будинки. Хочу, щоб і в нас такі були. Щоб діти пішли в школи і садочки. Дуже тяжко дивитися на Мирноград, бо тут не працює немає радісних дітей на вулицях, не чути їхнього сміху.