До війни ми мешкали у місті Краматорськ Донецької області з чоловіком та дитиною. Після повномаштабного вторгнення ми з донькою переїхали у Полтавську область і зараз тут проживаємо. Я працюю онлайн в Кремінському ліцеї № 4. Моя дитина навчається у першому класі, ходить офлайн до школи. Тут неподалік від нас Розсошинська гімназія. 

У нас вдома з перших днів було дуже страшно. Та ми спочатку переїхали до села. Пожили у селі під Краматорськом у бабусі з дідусем, а потім ми з сестрою вирішили виїжджати. Сестра жила у Луганській області, їй було страшно самій, то ми вчотирьох з дітьми виїхали до Дрогобича. Там ми проживали десь місяць, потім розділились. Вони поїхали з батьками в Тернопільську область, а ми - до родичів у Полтавську.  

Важко це все -  переїзди, нерозуміння, що буде завтра, що сьогодні. Та взагалі, що коїться. Треба було десь шукати житло. Родичі на Полтавщині віддали нам для проживання щойно відремонтовану трьохкімнатну квартиру. Ми тут жили трьома сім’ями. А потім були складнощі з пошуком житла. Оренда коштувала немалих коштів, а у нас були труднощі з фінансами, бо роботи не було. 

Я на той момент звільнилась і перебувала на біржі. Тому складнощі були більше з фінансового боку. Плюс морально було складно пережити це все. Нам простіше, бо наша квартира ціла. А у моїх батьків і у сестри вже нічого немає. 

Складно, звичайно. Довелось шукати роботу, десь щось знаходити. Дякую фондам, які допомагають, і Фонду Ріната Ахметова. Я мати-одиначка і не підпадаю не під які категорії, тож крім допомоги більше ніяких виплат не було. Зараз більш-менш все налагодилось. Я пішла працювати, щось дома підробляю. Дитина навчається, ходить на гуртки. У неї з’явились друзі. 

До цих пір не можу зрозуміти, як так - ми живемо у 21 столітті, намагаємось робити краще, технології ідуть вперед, а тут - війна. Ми повертаємось у часи, коли питання не вирішуються цивілізовано. Не розумію, чому так. Що від нас хочуть і в чому ми винні. Хотілось би жити у більш розвиненій країні, де люди намагаються одне одного підтримувати, а не лізти з кулаками. 

Приємно вразили люди, які допомагали, підтримали і які про нас піклувались. Наприклад, мій дідусь, якого я раніше майже не бачила, тільки переписувались смс. І тут він нас прийняв і віддав найкраще. Він був дуже радий, і досі ми з ним спілкуємось. Він сумує за нами, чекає нас в гості. Якось всі підтримують. 

Хотілось би якомога скоріше щоб воно закінчилось, а щоб відновились всі території, які до 2014 року були нашими. Розумію, як страждають наші хлопці, які зараз там мерзнуть і які нас захищають. Тому  я б хотіла, щоб це все скінчилось якомога скоріше і щоб все було добре.