Він рятував жінок після вибуху пологового будинку. Бачив, як крізь рану від осколків б’ється серце 7-річної крихітки. В надії допомогти реанімував уже мертвого 16-річного хлопця. І одного разу ледь не потрапив під обстріл танку.

Парамедик екстреної медичної допомоги Маріуполя Сергій Чорнобривець прийшов у лікарню в перший день війни і відпрацював 22 доби підряд.

Я працював фельдшером екстреної медичної допомоги, медицина катастроф, і для мене 24 лютого настало таким чином, що я був після доби, відпочивав. Але вранці мені пішли телефонні дзвінки від друзів із різних міст. Але спочатку я не відповідав, тому що я завжди відпочиваю, та потім я зрозумів, що щось не так.

Я відповів, мені телефонував мій друг Кирило: «І що, Сергію, почалася війна». Я такий спочатку подумав: «Кірюха, що ти мелеш, про що ти говориш». «Ну все нормально, — я говорю, — у мене». Він: «Включи все». Ну я включив, побачив, що почались обстріли по військових об’єктах, і я зрозумів, що все.

Усе вже почалось Це буде для нас усіх, скажімо так, випробуванням на міцність.

Я для себе так зрозумів, що так буде, потім настав ранок. Я вийшов у магазин купити, так би мовити, їжу на роботу, грубо кажучи, і я побачив, що вже була велика паніка. Люди всі скуповували все, у Приватбанку черги величезні усі. Ну, я не піддався цьому, я подумав, що нічого серйозного не буде, не буду вестися, як вони.

Я купив те, що мені потрібно, скажімо так, зазвичай те, що я беру, і, відповідно, зателефонував своєму начальству на роботу. Кажу: «Я прийду працювати, ось така ситуація, ви ж не проти як би?» Вони говорять: «Ні, не проти, звісно, приходь, будемо раді тебе бачити». Ну я зібрався і пішов на роботу.

Власне кажучи, далі, уже за містом було чути вибухи, усе це діло. У нас на підстанції був позитивний настрій, ми віримо у ЗСУ, все буде добре, переможемо, в місто вони не зайдуть. У нас був, так би мовити, початок такий — всі на позитиві, тримаємось, і всі прийняли рішення для себе, що будемо залишатися на підстанції.

Раптом потрібна допомога. Ми завжди будемо, будемо рятувати наших людей, не можна було просто йти додому, чогось чекати і дивитися новини. Ми так вирішили, що це не для нас.

Я пам’ятаю початок, свого першого пораненого пацієнта. Я працював не один тоді в той день, з другом, колегою, Антоном Шаульським. Він, на жаль, залишився ще там, немає можливості виїхати, така ситуація. Ну, ми з ним тоді працювали, і нам дали виклик — поранений.

Ми поїхали, забрали чоловіка, значить, йому було десь приблизно 45 років, у нього була травма руки, травма голови. Він особливо був неконтактний для нас, але ми те, що у нього запитали, змогли дізнатися, скажімо, для себе те, що він сидів вдома, дивився телевізор і їхній будинок потрапив під артобстріл. І ось він постраждалий, ось це перший, якого ми відвезли.

Далі діло було ближче ще до ночі, деяких людей евакуювали вже з Лівого берега, ближче Приморський район, і там пансіонати, і туди їх поселяли, скажімо так, спочатку. Так би мовити, були внутрішньоміські переселенці, можна так назвати, чи я не знаю, як сказати. Ми туди поїхали, там треба було людям надати допомогу, там не було безпосередньо травм, ну скажімо так, стресові стани у людей.

Ми там багатьом дуже сильно допомогли, нам всі дякували, ми всіх заспокоїли — сказали, що все буде гаразд, щоб ніхто не переживав. Люди в нас теж побачили якусь надію, бо ми були у формі, це було важливо для них.

Далі все більше і більше ускладнювалась обстановка, дедалі ближче було чути вибухи, але я скажу від себе. Те, що я до кінця вірив у те, що форма наша та всі медичні заклади — це ми, грубо кажучи, під захистом таким; те, що за всіма конвенціями, там за всіма правилами війни і так далі, і так далі, була віра в те, що медиків ніхто не чіпатиме, тому що медики є медиками. Ми, так би мовити, рятувати повинні всіх, але насправді все виявилося не так. Далі все ближче і ближче почалися обстріли.

Я пам’ятаю 1 березня. Нам воно дуже сильно запам’яталось. Був обстріл району площі Кірова?? ми були на підстанції, і тут під’їжджає вантажівка, просто вантажівка, незрозуміло яка. Ми подумали, що нам привезли воду, тому що приблизно така вантажівка привозила нам воду на підстанцію, води ж не було вже.

Відкриваються двері, і ми бачимо просто купу поранених людей, там було шестеро людей, шестеро людей з тяжкими травмами, з кровотечами, стогони ці... Все це перемішується.

Ми вийшли, молоді хлопці, скажімо, нас там була група молодих хлопців, ініціативних всіх працівників швидкої, просто прийшли, тому що це був їхній обов’язок, я вважаю. І ми побачили, це був для нас перший критичний випадок, у якому потрібно було швидко приймати рішення і діяти. Хлопці швидко залітають у цей кузов, починають швидко зупиняти кровотечу. Тут ми вже забираємо людей, це все відбувається буквально за п’ять хвилин. Ми за п’ять хвилин надали першу медичну допомогу людям, зупинили кровотечі, поставили венозні доступи, знеболили і повантажили у машини.

І ми уже полетіли в обласну лікарню, тобто все було дуже швидко, у нас не було ніякої розгубленості такої, щоб ми там загубилися у чомусь. Ми одразу швидко, оперативно почали працювати, привезли в обласну лікарню. Там також не очікували такого — те, що така кількість і всі тяжко поранені. Але там, загалом, впоралися. Я пам’ятаю, потім дізнавався, що, загалом, люди вижили, яких привезли, всі вижили.

У нас на підстанції був такий побут, що ми завжди на позитиві всі, не можна було падати духом, втрачати віру. Усі ми трималися, всі підтримували один одного і так далі.

З продовольством ми вирішили проблему тим, що коли ще не було обстрілу міста, все ще було за містом, ми вирішили, що всі підуть до себе додому і принесуть із дому все, що там мають. Електрики не було, це м'ясо, консервації, консерви, каші, крупи — всі взагалі хто що міг, усі несли, бо невідомо було, скільки ми житимемо на підстанції. Усе привезли в окрему кімнату, зробили такий невеликий склад, від цього ми відштовхувалися, як нам харчуватися.

Далі був випадок, який запам’ятався мені найбільше. Це дівчинка семи років, яку привезли на підстанцію пораненою. Була машина, значить, легкова, привезли її чи знайомі, чи батьки. Це було складно, тому що всі кричать, ця метушня... Ми одразу в машину з хлопцями, вона лежала на задньому сидінні на животі, сім років дівчинці.

І значить, ми побачили на спині кров, на светрику, прийняли рішення — зрозуміло, розрізуємо светр, і все, і ми бачимо отвір, через який б’ється серце дитини.

Ми просто бачимо це, і ось у нас в цей момент. Ми дивимося — ось так у нас заціпеніння на п’ять секунд точно було, а як, що, взагалі... Тут ми, звісно, якось важко було для нас побачити — те, що вона жива, серце б’ється через цей отвір. Ну ми відразу всі, я пам'ятаю, Олександр Коновалов, він тоді в цій групі був старший, він сказав: «Хлопці, все, працюємо». І все, всі зайнялися справою, хтось зупиняє кровотечу, хтось займається цією раною, хтось ставить доступ, хтось знеболює, тобто кожен знав свою роботу, і це в принципі її і врятувало.

Вона жива, до речі, з нею все гаразд, я навіть з нею бачився, тоді ж я до неї приїжджав у лікарню, вона передала малюнок. Інших, по суті, викликів не було, крім як поранені, травматичні ампутації, осколкові поранення. Ось такі у нас були, загалом, всі інші виклики.

Уже зрозуміли, що колишнього життя не буде — почали обстрілювати житлові райони.

Ми їздили на виклики, як ми отримували виклик, МНСники привезли нам рацію, і вони передавали по рації: там і там є поранені, приїжджайте. Або був другий варіант. Те, що люди приїжджали самі на своїх машинах, поранених привозили. Ми надавали допомогу, далі відправляли у лікарню. Або третій варіант.

Люди приходили, які можуть прийти, і казали, що у такому то районі, за адресою лежать поранені, потрібно їхати забрати. Ось такі три варіанти були. Але, взагалі, можна сказати, сарафанне радіо, хтось комусь передає, по ланцюжку все доходить нам. Був випадок, коли у мене втратився контроль, я вийшов з обласної лікарні, стояв у приймальному відділенні. Під’їхав легковий автомобіль червоний, звідти вибігає чоловік і каже: «У мене поранені». Я кажу, я кричу: «Медики сюди з приймального!» Тому що я стою один, у мене з собою ні медикаментів, нічого. Кажу: «Ну відкривай». Він відкриває багажник — і я бачу два хлопці поранених по 16 років десь. Один з них — це тато його привіз, а другий просто його друг, один був у свідомості, другий був без свідомості.

Вилетіли медики. Той, що у свідомості, його забрали з собою одразу, другого перевантажують, і я починаю йому реанімаційні заходи проводити, тобто реанімую, але у нього двох кінцівок, по суті, немає. Там травматичні ампутації, джгутів не було. Я це розумів, але я не знаю, навіщо я ніби зрозумів, що потрібно його реанімувати. Я реанімую, ми завозимо його. Я кричу, що дайте сюди дефібрилятор, мішок амбу, потрібно реанімувати дитину, коротше.

Хлопець молодий підійшов, лікар, подивився, каже: «Та ну, тут все». А я далі продовжую реанімувати, у той же час говорю, типу, ну як все, давайте пробувати, давайте щось робити. Ну всі вже розуміли, що він приїхав мертвий.

Ну я наче розумів у душі і в голові, що він мертвий, але я фізично не можу зупинитися, перестати його реанімувати. Потім підійшов мій колега зі швидкої, він мені каже: «Так, все, заспокойся».

А я далі продовжую. Але потім він мене відтягує і каже: «Все, його привезли таким, ти вже нічого не зробиш». Я кажу: «Ну як, давайте намагатися». Я вийшов, потім просто в мене був такий занепад, взагалі порожнеча. Те що, блін, пацану 16 років, у нього було все життя попереду, він міг усе побудувати собі, плани, і тут просто ось так з нічого у нього таке трапляється, і він просто, ну… І на вулиці стоїть його батько і підходить до мене каже: «Ну що там?» А я не знаю, що йому сказати. Що йому сказати... Я просто тоді, грубо кажучи, розгубився, кажу: «Ідіть у приймальню, там медики за нього відповідають, не я». І він пішов, і далі я просто думаю, я не знаю, що робити. Ось таке було.

Раз було те, що ми приїхали на район там, де вже пройшов обстріл, і там дід до мене підходить, каже: «Там ось поранило дівчинку». Добре, я все зрозумів, я побіг туди.

Лежить на асфальті дівчинка, накрита простирадлом білим, і стоїть поряд з нею жінка. Я кажу: «Що тут?» А вона каже: «Я не знаю». Я відкриваю простирадло, бачу: дівчинка, років 24, десь 25. Я їй на пульс, а вона уже все, холодна, померла, і я кажу: «Це ваша знайома?» Вона каже: «Це моя дочка». І вона мені також каже: «А що ж мені тепер робити?»

І теж я стою, я розумію, що вона від мене чекає, що я їй скажу подальші дії або як вчинити з тілом і таке інше. Я не знаю, що сказати, я не знаю, що їй сказати просто. І навіть, розумієте, в голові просто зараз скажу слово «тримайтеся» начебто, і що це їй дасть? Нічого їй не дасть моє слово «тримайтесь». Ми просто так простояли дві хвилини мовчки. Я назад прикрив і, власне, сказав тільки вибачте та пішов.

Це вже був час міських обстрілів, уже було повністю все, так би мовити, не дуже. Був випадок, коли з ЛШМД треба було перевезти пораненого до іншої лікарні. Добре, перевантажили, їдемо. Ми їдемо нашим проспектом Миру, і виходить, з перехрестя виїжджає танк, дулом повертає на нас — і в мене теж на секунду було те, що ну все, це кінець просто. Ну, у мене водій різко повертає вліво, ми робимо розворот, і він на газ повністю топить і ми летимо назад. Ну, я на секунду також подумав, що це вже все.

Таких моментів було дуже багато, коли ти розумієш, що настане той момент, коли вже ти нічого не зробиш і все закінчиться, і ти навіть не можеш перед цим зателефонувати ні батькам, ні рідним, нікому нічого сказати, що я не знаю, що буде далі.

Обстріл пологового будинку — те саме, гучне таке, там евакуювали всіх швидко, але мені так попалося, що я тільки одну дівчинку забрав, вона була вагітна, 40-й тиждень, і у неї було два відкриті переломи нижніх кінцівок.

Я про цю ситуацію теж довго думав, тому що ось їй зроблять кесарів розтин, вона народить, все добре. І як вона буде з дитиною проводити час, якщо вона сама буде лежати як мінімум рік? У неї два відкриті переломи, це просто дуже… Це незнайомі люди, але всіх дуже сильно…

З приводу саме наших співробітників було так, що водій закінчив зміну, каже: «Я піду додому, треба погодувати бодай собачку». — «Добре, все, ми тебе чекаємо, повертайся». Через годину його привозять цивільні, до нього в будинок прилетів снаряд, у нього відкритий перелом, дрібні поранення по всьому тілу.

І це наш водій, якого ти бачив буквально дві години тому, який був нормальний, взагалі. Ну, і ось так от поїхав погодувати собачку, називається.

Був у мене ще випадок, який дехто засуджує, медики в цьому випадку деякі кажуть, що ось герой і так далі. Але я ніколи себе героєм не вважаю, ми просто виконували свою роботу. Ми повинні це робити, це наші обов'язки. Але за цей випадок — той, що у всіх протоколах медик має працювати лише там, де безпечно. Це якщо цивільний медик. Але ці протоколи не передбачені для того, щоб коли все місто небезпечне місце, але рятувати треба.

Прийшла на підстанцію жінка, каже: «Мій чоловік потрапив під обстріл, у нього поранення голови. Допоможіть, будь ласка». Стоїть, дивиться і плаче. Я кажу: «Все, заспокойтесь. Я поїду зараз, все. Дайте лише я одягну бронік і каску. Я поїду, ви не переживайте, ви йдіть до нього, я зараз приїду». Вона каже: «Добре». Вони жили, в принципі, неподалік від нашої підстанції, за кілометр, може, десь, приватний сектор. Ну я взяв свого Володю, мій водій, Вітошинський, відмінний мужик, йому 65 років, просто вогонь. Він сказав: «Будемо їздити, куди скажеш». Кажу: «Добре, все, поїхали».

Ми виїжджаємо з підстанції, і не доїжджаючи 200 метрів до цього будинку, там знову починається артобстріл. Ми потрапляємо під цей артобстріл, і влучає, виходить, у будинок — там, де я сиджу. У нас відкриті вікна, щоб ми чули. У дім влучає — дім повністю розлітається, нас оглушує. Ось це я пам'ятаю такий час, що дзвін такий у вухах, повна дезорієнтація у всьому: де, що, як знаходиться. І потім різко відразу повертаються всі звуки, і голосно стає. Мій водій відразу топить прямо, ми виїжджаємо із зони обстрілу, стоїмо, приходимо до тями трошки.

І він мені такий говорить: «Сергію, якщо ти скажеш мені туди їхати, ми поїдемо. Я прожив уже 65 років своїх, а ти молодий, тобі вирішувати, їдемо чи ні, що там взагалі».

Я кажу: «Там, як би, поранення голови, чоловік не старенький, молодий». Я сиджу думаю десь хвилину, вирішую, думаю. «Ну, що, — кажу, — поїхали, прорвемося-прорвемося». Ми поїхали, ну слава Богу, ми прорвалися, обстріл ніби закінчився. Ми, так би мовити, дуже швидко… Просто я забираю чоловіка, забираємо його дружину, летимо до лікарні, я там на ходу в машині вже йому перебинтовую, все це роблю, надаю допомогу.

Був такий теж випадок, за який не всі, ну деякі медики засуджують — те, що ми не повинні були туди їхати, по суті, бо там небезпечно. Обстріл, ну коли все місто небезпечне, ти не знаєш, куди ти можеш потрапити за хвилину. Я вірив, так би мовити, що якісь сили там допомагають. Як ми зрозуміли, що нам треба вже виїжджати (у мене день народження 18 березня), я підійшов до старшого нашого фельдшера, кажу: «Треба мені якісь цукерки чи що…» — «Та все буде, візьмеш, не хвилюйся». Я кажу: «Ну, добре». І тут надходить виклик, ніби поранена — нога. Ну, недалеко, загалом.

Я кажу: «Ну, я поїду». Вже ми з чуток знали, що росіяни в місті вже у нас перебувають, хлопці вже не хотіли їздити, бо, зрозуміло, у всіх там були свої дівчата, всі, дружини, безпека. «Ну, — я кажу. — Я поїду». Як би, гаразд, ну ми виїжджаємо з підстанції, проїжджаємо метрів 200 і бачимо вже блокпост російських зелених чоловічків так званих.

Я ось побачив їх за сто метрів і зрозумів: ну все, приїхали. Як би все, росіяни, вони нас зупинили, кажуть: «А ви куди, хто ви, що?» — Кажу: «Ось медики швидкої допомоги, якщо по-вашому».

Вони переглянули документи, я їм показав ще трудову — вони вимагали (я з собою носив). Вони не розуміли української мови, я їм просто перекладав, що там написано. Вони кажуть: «Ну їдьте, типу ну там ще блокпости наших, типу, ну окей, добре, все». Вони нас пропустили, тобто не було там жодних мегасупероглядів і таке інше.

Ми проїхали далі, і швидше за все, там уже наступний був пост «ДНР», бо за говіркою було чути, де росіяни, де «ДНР». Вони вилетіли з перехрестя з автоматами, стріляли в повітря, репетували всі: «Усім лягти! Зараз розстріляємо!» Ми на автоматі всі вистрибуємо, на підлогу, всі падаємо. Вони підходять до нас, всі автомати нам у спину, все. «Ви хто такі, куди ви їдете?» Все таке. Ми намагаємося пояснити, що ваш блокпост — той, який позаду нас, він пропустив нас без проблем. Ми звичайні медики, все добре. Та й теж, коли в тебе автомат у спині, то невідомо, що у кожного в голові.

І тут я розумію, що якщо вони так до медиків ставляться, то це вже червона точка для нас.

Потім вони підняли нас. Документи там знову всі... І ми, як з вами, на відстані з ними були, і він дивиться документи і каже: «Відійди від мене, чого ти так близько стоїш». Я: «Так між нами два метри». Він каже: «Та мені байдуже». Він потім перевірив документи, віддає, каже: «Я можу зараз вас розстріляти, і нічого мені за це не буде, повірте». Я кажу: «Добре, а що далі?» — «Та нічого, — каже, — розвертайтеся та валіть туди, звідки приїхали».

Я повернувся, кажу хлопцям: «Коротше, це все. Ми можемо потрапити в дуже погану ситуацію. Хлопці, треба щось думати». Ми всім запропонували на підстанції, хто був у нас, намагатися виїжджати.

Зв'язку не було, ми не знали жодних гуманітарних коридорів, і так далі, цього всього нічого не знали. Шестеро молодих хлопців, які вирішили виїхати на свій страх і ризик, спробувати, бо вже стало страшно за своє життя.

Медикаментів особливо не було, та й у принципі виїжджати нам не дозволяли. Чим ми можемо допомагати там? Просто сидіти чекати чогось?

Які знають усе, як було, з якими ми були на контактах, і всі ми вірили, що їх ось скоро виженуть усіх. А потім вони так швидко перевзулися і почали давати такі класні інтерв'ю, що деякі випадки були вигадані, того-то не було. Ось там українські солдати забирали їжу, ось там це те, тобто почали нести таку нісенітницю...

І я коли тут це бачу, я думаю: які ж ви люди, як ви так? Ви були в цьому пеклі, ви знаєте, як усе було. І ви ось це кажете на камеру таку нісенітницю!

Можна ж сказати, я не буду нічого говорити, шукайте інших. Є там одна медсестра, яка з обласної лікарні, якій мій товариш Олександр Коновалов привіз поранену дівчинку, яку ми реанімували. Я думаю, ви бачили відео в АП, вона вийшла тоді, розповідала те, що це все було вигадано, для західних країн, що ось типу, що росія така погана, але я медсестра, я там була.

Я знаю, що її привезли уже мертву, як би, все. Це все було вигадкою, і медики ці зі швидкої, їх попросили, і таке інше. Ну, чомусь коли Саньочек мій приїхав з цього виклику, він так загрузився і ридав, бідний, що це дівчинка, це дитя... І ти, блін, таке несеш! Хоча ми всі її знаємо, її там і близько не було, ось цієї медсестри просто. Я дуже сподіваюся, що ми переможемо і всі ці люди, вони будуть покарані по всій мірі закону, просто я дуже в це вірю.

Ми переможемо, і людей покарають, які так от, ну для мене вони зрадники, для мене вони справжнісінькі зрадники медицини, своєї справи. Це дуже погано.

Як ми говоримо між собою, як тільки його відіб'ють, так, як тільки відіб'ють Маріуполь, ми всі поїдемо звідси, ми всі розтягнулися по різних містах, ми приїдемо назад. Уже всі хлопці навіть, ми списуємось, говоримо, тільки відбивають — ми поїдемо все прибирати, відбудовувати.

Ми повернемось, ми хочемо повернутися. Це наш дім. І ось ми зараз перебуваємо в Україні, добре все, так, класно. Нам багато допомагали. Нас прийняли. Але все одно тягне додому.