Мені 42 роки. Ми переселенці з Луганської області, з селища Нижнього. У нас двоє маленьких діток – п’яти і семи років.

Під час першого обстрілу було дуже страшно. У нас із першого дня вторгнення перебили світло. Ніде було купити ліки, хліб. Ми перший місяць сиділи в підвалі, а потім наважилися виїхати.

Сильні обстріли шокували. Ми втратили свою домівку.

Мій чоловік працює в МНС, і він нас вивіз. Труднощів у дорозі не було. Ми їхали в перше місто, де спокійно, і чомусь приїхали сюди, на Дніпропетровщину.

Батьки залишилися вдома, у своєму будинку. У нас папуга був, ми залишили його у батьків. Тато мій не пережив цього всього, помер від інфаркту. А мама там мешкає, в окупації.

У мене панічні атаки. Я вже два роки по лікарях їжджу, а справитися з цим так і не можу. Чоловік мій їздить на ротації, і я переживаю.

Майбутнє своє хочу бачити у вільній Україні, у себе вдома, на Луганщині. І бачу свою домівку відбудованою