Вікторія з дітьми пережила багато тяжких моментів. Вона думала про те, щоб виїхати за кордон, але все ж таки залишилась вдома.

Я добре пам’ятаю початок війни. Ми з дітьми приїхали в місто Охтирку. Коли йшли до школи, почули вибухи і дуже налякалися.

Взагалі я з села Пожня Сумської області. Життя до війни у нас було добре, радісне. Зараз все зовсім інакше - я втратила роботу. Нам дуже тяжко було жити, ми не знали, що робити. Думали виїжджати, але залишились в Україні, тому що не знали, як все складеться за кордоном.

Ми з дітьми ховалися від обстрілів у підвалі, у ванній - всюди. Дітям моїм дев’ять і сім років, а мені - тридцять.

Діти дуже тяжко відреагували. Вони боялися вибухів. Навіть зараз, якщо машина проїде і гупне, вони лякаються.

Ми до психолога ходили, але все залишилося в пам’яті. Це дуже важко і страшно. Ми бачили, як вибухають снаряди. Одного разу ми тікали від вибухів, а за нами бігла ще одна сім’я. Стався вибух. Ми впали, а вони - ні, і їх не стало. Це було на очах у мене, у моїх дітей.

З харчами і водою трохи легше. Ми орендуємо приватний будинок, там є криниця. Харчами нам допомагали сусіди, також ми отримували гуманітарну допомогу. Зараз вже робота є, тож стало трішки легше.

Я мрію, щоб війна скінчилась якнайшвидше, щоб Новий рік нам зустріти вже з перемогою.