Наталія не поїхала нікуди з Лебедина, бо в сусідніх населених пунктах обстановка була ще гіршою

Я живу в Лебедині з чоловіком і дітьми. Свекруха поряд. Кола почалась війна, у нас було тихо, це вже потім почались обстріли.

Ранком 24 лютого ми збирали дитину в садочок. Аж раптом чоловікові подзвонив кум з новинами про початок війни. Звісно, нікуди ми не пішли.

За дітей було дуже страшно. Тут сирена, збираємось у підвал, а дитина падає на підлогу і починає в істериці плакати: «Мама, що мені робити? Я не знаю, що мені робити!» Як тут бути?

Їжі нам вистачало. Одна проблема була – підгузки. У нас маленька дитина, і коли памперси закінчились, довелось пелюшками користуватись. Добре, що потім почали привозити гуманітарну допомогу і потроху давали підгузки.

Страшно було на вулицю вийти. Десь поряд - гул, грім, в хаті вікна ходять ходуном. В нас електропідстанцію розгатили та у відділок поліції влучили. Потім обстріли в Лебедині припинились, тільки здалеку гуркіт чути.

Війна настільки затягнулась, що я навіть не уявляю, чим вона може скінчитись. Схоже, це буде дуже нескоро.

Я мрію про майбутнє без війни, без людей, які зараз, навіть в такі страшні і тяжкі часи, брешуть, дивлячись у вічі.