В перший день війни був страшний шок, ми не могли повірити. Зранку подзвонили діти і сказали: «Мамо, війна». Мої діти – АТОшники. Вони дуже боялись, щоб ми залишались тут, і змусили нас їхати. Чоловік мене вивіз на Хмельниччину - там наша батьківщина. Я була там, а він приїхав назад, бо був рятувальником, йому потрібно було на роботу. Він гасив ліси і поля. Перед Новим роком я приїхала назад, бо стали люди повертатись, і було вже не так страшно. 

Ми були в жовтій зоні, всьому населенню видавали допомогу, і до сих пір її роздають людям. Ми не потребуємо нічого. Інколи не було світла. Дивлячись на те, що робиться в нашій державі, що така війна страшна, то  в нас ще ніби нічого. Там перекосило вікно, там відлетіла штукатурка. У деяких хатах - куди поцілила ракета, де розбито снарядами, де посічено. У нас ворота і вікна вилетіли. В селі є багато пошкоджень. 

Кожен день шокували новини. Там, де я була, з Харкова до батьків приїхала дівчина-лікар до батьків і розповідала, як її коліжанка в Польщі лікарем працювала. 

Казала, що там всі плакали і не могли сприйняти це все страшне. Туди привезли зґвалтованих дітей, хлопчиків і дівчаток. Це був шок - ніхто не думав, що люди можуть таке робити. 

Моя дочка виїжджала з п’ятирічною дитиною в Нідерланди, але повернулась і відразу мобілізувалась. 

Війна закінчиться, коли одумаються ті, хто розпочав це діло. Хотілось, щоб це було завтра. Мрію жити в сильній процвітаючій державі, щоб діти могли довго і мирно тут жити.