Ми з Донецької області, з Великої Новосілки. Жили мирно, працювали, на пенсію пішли. Син у нас інвалід, 17 років. 

Дуже страшно і неприємно було, що це почалося. Ми не вірили до останнього, думали, що це просто залякування, а потім вірили, ждали, що відіб’ють територію. Ми думали, що все-таки росія не піде на таке. Але коли пройшло три тижні, коли Волноваху вже забрали й Маріуполь в оточення потрапив, тоді стало дуже страшно.

Через обстріли ми бігали в підвал, а син - із ДЦП, дуже тяжко було його тягати за собою. Дочка в Маріуполі була, 16 березня насилу звідти вибралася з внучкою. Ми місця собі не знаходили, доки вона не вийшла на зв'язок.

Найстрашніше – це обстріли, це коли біля будинку прильоти і ти думаєш, що тебе могло вбити. Коли по мирному населенню стріляють – це дуже страшно. І ще дуже страшно було, коли дитина з трирічною онукою сиділа в підвалах у Маріуполі, і їй неможливо було додзвонитися, щоб дізнатися, що з ними. Там усе було в руїнах, і вже тоді казали: назвіть особливі прикмети, щоб можна було знайти в розвалинах ваших дітей, якщо вони загинуть. Як це було страшно, ви навіть не уявляєте! Туга була на душі тоді дуже велика. Одні молитви рятували. Просила в Бога, щоб зберіг моїх діток… 

Ми 3 квітня виїхали на територію, підконтрольну Україні, де не було бойових дій. Виїжджали своїм транспортом. Уже стріляли, військова техніка повсюди була розбита рашистська, обстріли йшли. Росіяни вже прорвалися у Велику Новосілку. Там страшне відбувалося.

Вже п’ятий місяць живемо у Дніпрі надією на повернення. Я думала, можливо, заїдемо та заберемо хоч якісь речі, але не вийшло, бо дуже страшно. Уже й школа почалася, син на дистанційне навчання пішов в 11 клас. У квартирі три сім’ї, це також важко. Донька виїхала до Польщі. Сім’я наша в розлуці. Але що зробиш? Чекаємо на перемогу.

Моєї доньки хлопець потрапив у полон у Маріуполі, і невідомо, де він і що з ним. Написали у відповідь на електронний запит, що він є військовополоненим. Їхню сім’ю також зруйнували. 

Діти збиралися весною одружитися, купили обручки, весільне вбрання. Стільки життів зламано! Таке тяжке життя у всіх зараз, не тільки в нас! Всього не розкажеш. І так на таблетках сиджу, щоб заспокоїтися.

Коли буде зброя у нас, тоді й закінчиться війна. Патріотизм у людей великий, але всі говорять, що немає зброї. Політики домовляться – значить, буде. Усе залежить від верхніх ешелонів влади. 

Хочеться миру. Дуже хочеться, щоб це все закінчилося й почалося мирне життя. Нехай воно буде не таким, як до цього, хай буде важчим, але щоб хоча б не стріляли. Бо хіба можна зараз спокійно жити, коли в тебе на руках дитина-інвалід і весь час тривоги? Ти не набігаєшся з сином щоразу в підвал. Сидиш і думаєш: «Хоч би не прилетіло». Хочеться вижити.