До війни ми жили нормально. Я вже на пенсії, потихеньку жили собі в Гуляйполі. А тоді почалося. Перші прильоти у будинок, відключили воду, відключили світло і газ. Три влучання у п'ятиповерхівку, два на дах і по боках, вікна повисипалися. Ми перейшли у приватний дім, жили там, а тоді і звідти виїхали до Запоріжжя і досі тут живемо у родичів. 

24 лютого про війну дізналися з телевізора. Потім зникло світло 2 березня - і досі його немає. Рашисти дійшли майже до Пологів, а до Гуляйполя кілометрів сім не дійшли. Спочатку обстрілів не було, а потім сильні. З часом до них звикли, втягнулися і не дуже боялися. Спочатку по підвалах сиділи, як обстріли були. Зараз половину Гуляйполя розтовкли - немає нічого. 

Виїхати було нескладно. З Гуляйполя на Запоріжжя є траса, і через Дніпропетровську область можна доїхати. Я приїжджав кілька разів машиною.

Звичайно, страшно, кілька разів бачив згорілі машини, які потрапили під обстріл і не доїхали. 

Найстрашніше було потрапити під обстріл: ніколи наперед не знаєш, куди буде влучання. Йшли, почули свист - упали під паркан. Тільки лягли, як за п'ять метрів ракета встромилась в асфальт, прямо в дорогу. Добре, що вибухнула вгорі - тільки одна труба стирчала. 

Донька у Польщі років чотири. Одна сестра в Запоріжжі, дві сестри в Чернігівці у Бердянському районі під окупацією. Туди не додзвонитися: я не знаю, що там. 

На душі важко. Не знаю, коли війна скінчиться. Швидше за все, затягнеться це надовго.