З початку повномасштабної війни рашисти наше село Михайлівка взяли в окупацію. Було дуже страшно вийти за двір, бо могла приїхати в будь-який час "зетка" - так ми називали автомобіль, на якому їздили рашисти. Регулярно заїжджали в село БТРи, урали. Спочатку вибірково їздили по хатах і грабували, а потім, ходили хата в хату групами, кожен орк тримав зброю в руках. Дуже страшно було, коли в наш будинок зайшло 5 рашистів з автоматами і шукали українську символіку, перевіряли телефони, питали чи служили, переглядали, чи є на тілі тату або наколки… У ці моменти життя дуже переживали за дітей. Регулярно чули гради. Люди намагалися степами, польовими дорогами виїхати на підконтрольну територію України. Продукти, ліки закінчувалися. Згодом старші села домовлялися з рашистами про формування колони машин, щоб виїхати. Але і тут було не так просто, бо треба було записатися в чергу і назвати причину, чому ми хочемо виїхати. Отже виїхала одна колона і більше не випускали.

Ми з чоловіком вирішили на свій страх виїхати самостійно, але через Давидів Брід. Було дуже багато орковських блокпостів, тільки до Берислава нас зупиняли 30 разів, а далі ми вже збилися, бо вони були вздовж траси скрізь по обидві сторони дороги. На кожному блокпосту нас просили показувати документи, перевіряли телефони, питали, куди прямуємо, а на деяких блокпостах навіть питали у дітей, щоб знайти якусь зачіпку. Ми більше 12 годин пробули в дорозі, були великі затори. Дуже страшно було залишатися вдома, переживали діти. Дякувати Богу, що нам вдалося виїхати.