Ми з Луганської області - з селища Марківка, що на кордоні з росією. Там ми з чоловіком прожили разом 53 роки. У нас був свій будинок. А у грудні 2021 року ми вирішили будинок продати й переїхати в Сєвєродонецьк, ближче до сина, бо самим уже важко було. І от купили ми у грудні квартиру, а 24 лютого почалася війна.

У Сєвєродонецьку вибухи почалися першого ж дня. В це неможливо було повірити. Одразу пропало світло й опалення, вода, а потім і газ.

Це ще добре, що ми якраз переїхали із селища. Бо в нас там і город свій був, і птицю тримали. Всі запаси привезли із собою. Тому їжа в нас була, хоча магазини одразу позакривалися. Ділилися із сусідами, з якими тільки-но познайомилися. Бігали по хліб на хлібзавод.

Місяць ми прожили під обстрілами в підвалі. Та коли в наш під’їзд влетів снаряд і знищив дві квартири, зрозуміли, що треба їхати. Першого квітня ми евакуювалися в Жовті Води. Син поїхав туди перший. З Сєвєродонецька до Дніпра нас довезли автобусом, далі до П’ятихаток доїхали потягом, а звідти вже син забрав нас у Жовті Води.

Тут, у Жовтих Водах, люди добрі. Нам дали двокімнатну квартиру, ми оплачуємо тільки комуналку. Ми ж сюди приїхали тільки з документами й маленькою сумочкою. Нам видали ковдри, подушки, білизну, одяг. Потім ми переоформили пенсію.

Але через стрес наше здоров’я дуже похитнулося: і психічне, і фізичне. Перші дні я боялася до вікон підійти, трусилася від кожного звуку.

А зараз, коли показують по телевізору всі ці страхіття, я без сліз не можу дивитися. Особливо про скалічених діток, молодих людей – це все дуже-дуже страшно.

Найбільше мене вразила жорстокість росіян. Ніколи не думала, що вони такі жорстокі. На сході вони стирають все з лиця землі. Лишають самі руїни. Я дуже переживаю за Донецьку й Луганську області. Все моє життя там пройшло. Там лишилося багато наших друзів, але вони вже згодні жити під окупацією, під росією. Я не в змозі це зрозуміти. Я буду жити тільки в Україні.

Гадаю, цього року війна ще не скінчиться, хоча все може бути. Сподіваймося на краще.