Мені 36 років. У мене є чоловік і двоє дітей. Доньці п’ятнадцять років, сину – рік. Коли почалася війна, синочку було лише півтора місяця. Ми з чоловіком дуже переживали, бо у нашому місті є військова база. Тому відразу зібрали речі й виїхали до родичів у село. 

У маленькій хатинці жили чотири сім’ї. Не було комунікацій. Чоловіки топили піч, щоб зігрітися й приготувати їсти. Ми пекли хліб, поки не закінчилося борошно. Потім отримували гуманітарну допомогу.

Росіяни періодично обстрілювали село. Від сидіння в підвалі ми з дитиною захворіли. У квітні обстріли посилилися – у селі з’явилися загиблі. Тому ми задумалися про від’їзд.

Нам вдалося додзвонитися до племінниці, яка мешкає в Нових Санжарах Полтавської області. Від неї ми дізналися, що в Полтаві спокійно, тому й переїхали сюди.

Балаклію деокупували у вересні, а у жовтні ми з чоловіком їздили провідати батьків. Вони не виїжджали. Облаштували підвал власного будинку й пережили в ньому окупацію. Завдяки ним збереглося все наше майно. Багато квартир у Балаклії пограбовані. У нашому багатоквартирному будинку вісім дір, пошкоджений дах і шахта ліфту, тому ми поки що не можемо повернутися.