Гринчак Іван, 13 років, учень ОЗЗСО імені Василя Стуса.

Це трапилося, коли був ще маленьким п’ятирічним хлопчиком. Я народився та жив у Донецьку. Із його дивовижними парканами, мальовничою річкою Кальміус, яскравими будинками та широкими вулицями. А які атракціони в моєму улюбленому Парку імені Щербакова! У будь-яку пору року він радо зустрічав дорослих і дітей.

Одного дня, саме 26 травня 2014 року, коли ми з бабусею гуляли у своєму дворі, у небі досить близько пролетів гелікоптер. А потім ще один, і ще один.

Ми стояли, роззявивши рота, та дивилися на них. Як раптом почули, що десь вибухнув «салют», принаймні всі так закричали на дитячому майданчику, але бабуся чомусь взяла мене за руку та відвела додому.

Через декілька хвилин з роботи приїхала мама та сказала, що ми терміново вирушаємо в подорож із бабусею, квитки вже куплені, а на нас чекає нове чудове місто під назвою Миргород. Я тоді не розумів, чому мама не їде з нами, але я тільки слухав і чув розмову, що терміново треба їхати від війни.

І вже наступного дня ми були в місті з символічною назвою Миргород, подалі від бойових дій від Війни, яка раптом увірвалася до мого Донецька.

Я був дуже здивований тим, що на дитячих майданчиках  багато дітей з Донеччини, які разом із батьками тут шукали порятунку від війни.

За декілька кілометрів від цього міста розташований військовий аеродром, і одного разу, коли винищувач злетів у небо, місцеві жителі навіть не звернули уваги на гудіння, яке він видав. А от дітлахи з Донецька, які гралися на майданчику, раптом зірвалися та побігли до матусь та бабусь, шукаючи в них захисту та укриття.

Я ще не раз бачив, як лякаються діти від, здавалося б, святкового салюту, від гелікоптерів та літаків і навіть від грози.

Таким чином, подорож на два тижні затяглася більше ніж на рік. Мама з дідусем ще три місяці працювали в Донецьку, а ми з бабусею хвилювалися за них, дивилися новини та постійно телефонували одне одному.

Лише через рік наша родина возз’єдналася у місті Краматорську, куди ми приїхали. І здавалося, усе налагодилося. 10 лютого ми гуляли з бабусею. раптом чуємо неприємний звук салюту – вибух, а потім ще і ще.

Навіть не пам’ятаю, як опинився дома. Почали телефонувати матусі з дідусем. Лінія була постійно зайнята.

Урешті-решт пролунав телефонний дзвінок і я почув рідненький та довгоочікуваний голос матусі, яка так само дуже хвилювалася за нас, не маючи звістки від нас.

Дуже й дуже не хочеться переживати такі емоції знову, дуже не хочеться війни. Нікому б не побажав бути на нашому місці; хочеться жити в мирі, гуляти, ходити до школи, займатися спортом. Адже стільки доброго та хорошого, коли не чуєш вибухи і не гинуть люди.