Крилєвська Владислава

Кругляківський ліцей Харківська область

С. Глушківка

Дитинство… Яскраве, гомінке, щасливе… Скільки спогадів! У пам’яті залишаються лише найяскравіші, найуразливіші!

Зараз мені чотирнадцять. Я не все пам’ятаю з дитинства. Але часто згадую тремтячий голос тата, турботливий погляд мами… і дивне слово, якого я тоді не могла до кінця зрозуміти, усвідомити його страшну сутність – війна!

Думаю, це було влітку. Хоча, не дуже пам’ятаю… Ось майнув спогад – танки! Так, моєю вулицею їдуть величезні залізні машини. Як грім гримить – дрижать вікна. Злякані очі бабусі… Але я ще не усвідомила що це. Що сталося? 

Іще мить… Спогад… Незабаром до школи… Так, так, скоро перше вересня. Мама випрасувала нову блузку, таку гарну , сніжно- білу… Дзвінок. Сльози. Мамині сльози. Хриплий голос тата: «Загинув. Брат». Якийсь зойк. Лячно. Незрозуміло. Все не зрозуміле…

Минув рік. Мій братик іде до лав Збройних Сил України. Тепер чітко згадую мамин плач, крик… Моє серце застукотіло. Я обійняла маму. Страшно чути від неї слова: «Ой, синочок,… війна. Будь обережний… Я тебе люблю». 

Я теж дуже люблю братика. Так хочу його обійняти. А раптом… Ні, ні! Цього не може бути, не має статися! І ось тепер, нарешті, я усвідомила! Війна! Лиха, страшна, невгамовна! В одну мить, в одну секунду мої думки наче збільшилися, полетіли далеко-далеко… 

Три довгі місяці… Ми всі кожного дня чекали дзвінка, перешіптувалися, батьки намагалися зберігати спокій. А в моїй голові весь цей час лунали слова пісні: «Повертайся живим, повертайся, благаю! Чуєш, любий, як серце кричить?! Я стою на колінах, благаю: повертайся живим, вертайся живим…»

Повернувся! Ура! З нагородами! Я горда! Я щаслива!

І знову поїхав…. Я розумію: він захищає країну, нас. Але я сумую. Я тривожуся. Пам’ятаю, чекаючи, закреслювала дні у календарі. Думки змінювали одна одну, і з ними змінювався настрій. Я була водночас горда і стривожена. Тішила одна думка: «Мій брат – захисник! Вірний син своєї Батьківщини! Він – наша гордість!»

Минув час. Мені вже чотирнадцять. А ті почуття я пам’ятаю. Та, чесно кажучи, почуття тривожності ще не залишили нашу родину, бо в нас є родичі на Донбасі. Раз на тиждень розмови з ріднею нагадують про сумні події. І знову думки линуть, і знову смуток, незрозумілі почуття…

Здавалося б, одна звістка, один день, одна мить, а змінила всю свідомість, усе життя!

А як же хочеться миру! Щоб діти посміхалися, щоб дорослі раділи кожному новому дню! Щоб коханий брат був завжди поруч! І щоб ніколи не бачити маминих сліз печалі! Щоб ми мали змогу у будь-яку мить поїхати в гості до наших родичів на Донеччину!