Айрапетян Аліна, учениця 10 класу Харківського ліцею №16 Харківської міської ради Харківської області

«Війна. Моя історія»

24 лютого. Дата в житті кожного українця, яка розділила життя на «до» і «після». У кожного з нас своя історія, пов'язана із початком війни, подіями, що тривали після, своє лихо: хтось втратив родину, домівку, але один біль на всіх - утрата миру.

У перший день війни моя родина прийняла рішення залишитися вдома, нікуди не виїжджати. Так ми й жили у нашому будиночку: мама з татом, бабусь із дідусем, мої брати, я та кішка з собакою. А сьомого березня до нас приїхали тітка з дядьком та двоюрідним братом, бо  вони мешкали в багатоповерхівці й боялися. Було тіснувато, страшно від  постійних  звуків обстрілів , та попри все ми були разом -  і це надавало впевненості та сили.

Одного дня ми з татом та братом пішли до аптеки, бо у бабусі закінчувалися ліки. І тут почався обстріл. Вибухи, які зупиняють твоє серце. Від них здригається земля, і, здається,  страшніше у житті мені не було ніколи. Наче у кіно, я бачила, як б'ється скло і як упав мій брат, коли в нього потрапив уламок.

Поки не приїхала швидка, я тримала голову братика у себе на колінах, розмовляла з ним та заспокоювала, не давала втрачати свідомість. Його забрали до лікарні та прооперували, а ми вдома чекали на результат операції та дуже хвилювалися, щоб з малим усе було добре.

Пізніше, коли брата виписали з лікарні нас , менших, разом із бабусею відправили до більш тихого місця, до Гадяча. Потім був Львів, а пізніше й Польща. Брату потрібна була реабілітація після хвороби, тому   довелося  виїхати, і мені теж, бо старенька й хвора бабця не впоралася б з малим, який тільки- то пережив стрес та операцію.

Пройшло вже п'ятсот п'ять днів, як я не вдома. Дуже сумую за рідною домівкою та за своєю родиною. Але я впевнена , що війна скоро закінчиться перемогою. Нашою перемогою, бо українці знають, за що воюють і кого захищають у боях. Далеко- далеко від дому я не забуваю, звідки я, пишаюся цим і мрію про повернення до рідного краю.