Мені 58 років. У мене інвалідність третьої групи. Живу з чоловіком у місті Охтирка Сумської області. Раніше з нами жив онук-шестикласник. Його батьки працювали в Польщі. Ми не відправили його до них завчасно, бо не вірили, що почнеться війна.

24 лютого ми прокинулися о сьомій годині ранку. Подивилися телевізор і дізналися про наступ росіян. В аптеках і магазинах були черги. На вулицях з’явилися російські танки.

Чоловік підготував підвал – ми місяць жили в ньому. З нами були свати та знайомі. В нашому будинку вибило двері.

Після цього ми найняли авто й поїхали в Полтаву. Звідти йшов автобус у Румунію, а в Польщу не було рейсів. Ми доїхали до румунського кордону й чекали на доньку. Вона їхала з Польщі з маленькою дитиною. Прикордонник побачив, що онук замерз, і пропустив нас без черги, нагодував і дав їжі в дорогу. Ми дуже вдячні за те, як добре поставилися до нас. Потім ми з чоловіком на попутці доїхали до Чернівців. Три дні жили у чужих людей, а потім повернулися додому.

Ми жили завдяки своєму господарству, а згодом отримували гуманітарну допомогу. Я торгувала в магазині. Через обстріли він працював по дві години на день. Власниця крамниці давала мені безкоштовно вермішель і олію. Я вдячна їй за це.

Чоловік через стрес потрапив у лікарню. Зараз не набагато спокійніше: бувають обстріли. Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Я думаю, що все буде добре.