Моя родина з Маріуполя. Нас троє: я, чоловік і донька з інвалідністю. Також у нас є батьки, вони уже літнього віку. Батько під час бойових дій тяжко захворів. Ми про це нічого не знали, аж поки не довезли його до Приморська. Там лікарі поставили діагноз – онкологія. Невдовзі тато помер. 

Коли розпочалася війна, мені зателефонували з роботи і сказали, щоб ми сиділи вдома. Наш район почали обстрілювати одним із перших. Ми жили в приватному будинку, спускалися в підвал. Там була така акустика, що чути було не тільки вибухи і вуличні бої, а навіть - як кулі свистіли.

Біля нашого будинку були прямі влучання, з'явилися дві великі вирви. Тоді ми вирішили вже нічого не чекати.

Ми довго не могли виїхати із Маріуполя. Змогли це зробити тільки наприкінці квітня. Дім, у якому ми жили, зруйнований. Жити там було неможливо, бо на початку березня снаряд зруйнував дах. У машині ми пошкодили колесо, коли їхали у інший район міста, а нове ніде було взяти. Магазини не працювали, все було розграбоване і знищене. Довелося зняти колесо із покинутої машини такої ж марки, але це вже сталося набагато пізніше.

З приватного будинку ми переїхали у квартиру. Спочатку там було тихіше, а потім обстріли дійшли і до цього району. 

Виїхати ми хотіли одразу, але донька не ходить - її складно транспортувати. Під обстрілами ми боялися їхати. Хто виїхав у березні, ті проскочили, а ті, хто залишився довше, застрягли. Автобусами евакуювали тільки в росію. Туди ми не хотіли.

Було дуже страшно і за своє життя, і за життя рідних. Оскільки донька не ходить, вона не могла спускатися в підвал. Ми просто лежали і слухали, як літають літаки, як навколо все вибухає, їдуть танки. А ще – на нашому подвір'ї базувалися чеченці.

Була проблема з водою, з їжею. У нас були якісь запаси, а у багатьох людей нічого не було: їхні будинки та квартири згоріли. Їх привезли російські солдати, щоб вони займали вільні квартири, щоб кудись розселити людей. Бачила, як люди залишилися взагалі без нічого: у чому стояли, у тому й приїхали.