До початку війни я мешкала у Краснодонському районі Луганської області. У квітні 2014 року зрозуміла, що в Луганську все змінилося. Ми жили неподалік митного поста «Ізварине». Почалися обстріли. Я працювала на електропідстанції, одного разу приїхала на роботу, але все було закрито. Люди збиралися та виїжджали. У приміщенні було страшно перебувати, тому що постійно було чути свист.

Я ніде не ховалась. Ті, хто народився під час Другої світової війни, говорили, що найбезпечніше місце – під стіною на вулиці. Так ми жили в липні 2014 року.

У магазинах продукти ще були, проте працював лише один банк. 31 липня дуже бомбили. Я поїхала до родичів у Рубіжне, транспорт ходив уже погано.

Син і донька виїхали раніше, вони потрапили до Вінниці. Я приїхала до них, і з того часу ми залишаємося тут. Думали, що виїжджаємо на два тижні, а виявилося – надовго.

У Вінниці багатьом дали гуртожиток, дітей навіть без документів прийняли до школи. Звикли тут жити. Онук працює в університеті.

За цей час додому я не їздила, а донька їздила забрати дитячий одяг. Там все розбомблене, вікна вибиті.

У приміщенні було страшно перебувати, тому що постійно було чути свист