Я зі Слов’янська Донецької області. Ми відчули на собі війну з 2014 року, коли наше місто було окуповано деякий час. Мої діти були ще дуже маленькі. В місті майже два місяці не було світла, води, комунікацій. Відбувалися постійні обстріли, було багато руйнувань, і я з малими дітьми виїжджала.

24 лютого 2022-го мені зателефонувала сусідка і сказала: «Почалась війна. Буди дітей і збирай документи». Потім я подивилася новини. Кілька днів нічим не могла займатися, тільки читала новини. Була в шоці від того, що відбувається в країні. 

Шокувало, що агресора не зупиняє нічого. Немає в них людяності. Діти гинуть. Я не розумію багато чого. Навіть не розумію, навіщо це було починати.

Я нічого не розуміла, коли вивозила дітей – і вперше, і вдруге. Я не знала, що буде, і як жити далі. Зараз я за межами міста, але приїжджала, бо у Слов’янську залишились мої батьки, квартира. Сестру рідну я не бачила з 2022 року, і більшість родичів - також. 

Коли ми приїхали на Дніпропетровщину, в маленьке містечко, то розміщалися вдев’ятьох в орендованій однокімнатній квартирі. Спати взагалі можливості не було. На наступний день у двері постукала жіночка і запропонувала безкоштовно до неї приходити спати. А потім ми разом із нею жили. Це сталося на Благовіщення у 2022 році. Ось така до нас прийшла блага вість в образі цієї жінки. Вона нас не знала, ми її теж. Ми вперше в житті побачилися. І вона настільки приємна! Ми досі продовжуємо з нею спілкуватись. У нас не з усіма рідними та близькими такі дружні стосунки, як із цією жінкою. 

Хочеться, щоб настало мирне життя, – заради дітей. Дивлюся на діток, і дуже шкода, що таке випало на їхню долю. Тільки починають жити, а вже стільки труднощів.