Мені 48 років. Ми з чоловіком, меншою донькою і моєю мамою мешкали в Маріуполі, неподалік від драмтеатру. Я держслужбовець. Старша донька – стоматолог. Жила в Києві, а напередодні війни приїхала до нас в гості. 

24 лютого, о шостій ранку, з Києва зателефонувала сестра чоловіка й сказала, щоб ми збирали речі, бо почалася війна. Ми не послухалися, бо не вірили, що все буде дуже погано. Ввімкнули телевізор і слідкували за розвитком подій. Були впевнені на сто відсотків, що наше місто добре захищене. 

До 15 березня сиділи під обстрілами. На моїх очах розбомбили школу, в якій навчалася донька. За два дні до удару по драмтеатру ми набирали біля нього воду з пожежного гідранта. Заходили в театр, щоб перечекати обстріл. Там було багато жінок з дітьми – і жодних військових. 

Ми не ховалися в підвалах – сиділи у своїй квартирі. У ній якимось дивом вціліли вікна. Моїй мамі 71 рік. З нею спав пес, грів її. 

Ми бачили, як у сусідньому дворі загинули люди, які готували їсти. Було не менше двадцяти трупів. 13 й 14 березня нас бомбили кожні двадцять хвилин. Ми навіть не могли закип’ятити воду на багатті. Просто молилися Богу, щоб вижити. 

17 березня, вже після нашого від’їзду, згорів наш дев’ятиповерховий будинок. Все, що від нього залишилося, росіяни знесли.

Ми їхали у невеличкій колоні з чотирьох автомобілів. У нашому авто були я, чоловік, моя мама і дві наші доньки. Добиралися до Запоріжжя чотирнадцять годин. Нас зустріли поліцейські й провели до дитячого садка, в якому ми переночували. Зранку поїхали в Жовті Води. Зараз живемо в Дніпрі. 

Ми мріємо повернутися додому, хоча нашої квартири вже немає. Мабуть, це буде дуже важко – побачити на власні очі пустир на тому місці, де стояв будинок. Але я хочу повернутися. Постійно слідкую за новинами. Чекаю звільнення свого міста.