Салащенко Мілана

9-В клас, Пісочинський ліцей Пісочинської селищної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лук’яненко Світлана Вікторівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ви бачили, як в Україні встає сонце? Тиша навкруги… Небо підіймається, рожевіє і квітне… 24 лютого 2022 року… Це мав бути такий же чарівний ранок! Як завжди! Але все змінилося… Тоді тишу розірвала війна…

Коли я прокинулася, то спочатку не почула вибухів… Встала, щоб піти до школи. Я побачила на годиннику 07:40 і захвилювалась, що запізнююсь до школи. Почала телефонувати найкращій подрузі, що запізнююсь. Вона спитала: «Куди ти збираєшся? Війна!». Я не розуміла, що відбувається. Але відчувала, що прийшла біда…

Що таке війна для мене? Наскільки сильно ці події вплинули на моє життя і на життя моєї сім’ї? Відповідь на ці питання дасть тільки час... Зараз можу сказати одне, свій перший вибух я уже ніколи не забуду.

24 лютого 2022 року… Перший день війни, страшної, кривавої, підступної, злочинної… Ранок … Чую, як батьки намагаються вирішити, що робити, відчуваю страх, безсилля, розпач…. Мені було важко усвідомити, що відбувається, але я вже розуміла, що так, як було, вже ніколи не буде.

Під вечір у нас зібрались майже всі родичі, щоб сховатись від того жаху, який накрив усе місто Харків. Ми живемо в області, у Пісочині , і до нас вибухи долинали не так швидко і гучно, але ввечері все змінилось і в нас…

Ворожі літаки! Вибухи! Вибиті вікна! Мені здалося, що вся Україна здригнулася!

Памʼятаю, як ми вже збирались сідати за стіл, і тут пролунав найгучніший вибух… Вікна задрижчали… Потім ще три, чотири вибухи. Вони просто лунали один за одним, але я ще пам’ятала той, сильний перший вибух… Тіло моє закалатало, у голові крутилось безліч думок:

«А якщо це назавжди? Якщо ми будемо змушені ховатись весь час у будинку, чи взагалі, будемо жити у підвалі?»

Ранок 25 лютого… Усюди черги і паніка... У супермаркеті нові ціни на залишки продуктів харчування. В аптеках стало замало ліків… Так пройшов перший тиждень. Ворог став підступати все ближче, багато чоловіків пішли на війну, щоб захистити свою сім’ю та нашу країну. Жінки тепер змушені працювати за двох… Важко… Дуже важко… Я молила Бога і просила допомоги. Зверталася думками до всього світу… А світ мовчав… Очікував…

Засинала під тривогу, прокидалася від вибухів. У ті моменти, коли літаки пролітають над домівками, було страшно від безпорадності. Все, що я могла, це просто чекати і сподіватись, що цього разу ракета омине, що пілот літака вирішить не скидати бомбу над моїм будинком… Я буду жити..!

Перший місяць війни… День за днем я все більше усвідомлювала всеохоплюючий жах від війни. Вже ніхто не чекає, що ось проживемо один день, тиждень, місяць… Все скінчиться... Ні! Цього вже немає...

Ми були змушені покинути свою домівку та переїхати за кордон, почати своє життя спочатку. Вчити нову мову та соціалізуватися.

Я завжди мріяла отримати освіту за кордоном. Я з батьками щороку подорожувала. Раніше я б зраділа можливості переїзду до Європи, але зараз все інакше… Я весь час думала про те, що ворог безжально скидає бомби, запускає ракети та дрони…

Перший рік війни… Ми всі звикли до звуку тривоги… Вибухи більше не лякають Майже у кожного є знайомі, які загинули через цю війну, але ми продовжуємо жити. Наші воїни пліч-о-пліч стали на оборону. Вже немає сліз. Є віра в перемогу. Знаємо, що нас захищає цвіт нації, ті , хто виборює свободу заради майбутнього. Ми будемо жити у сильній і незламній країні!

Мені 14 років, 13 з них я називала себе «русской» і розмовляла мовою окупанта. Це все змінилось за останній рік. Я знаю, що я Українка. Я знаю ,що я маю право на свою мову, на свою Землю, на своє майбутнє, на своє життя!

Невідомо, скільки буде тривати війна в Україні, але я знаю точно: Україна- це незламна нація. СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!