Алєнєв Богдан, учень 11 класу Комишанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №26 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кудрявченко Інна Вікторівна

Війна. Моя історія

Вітаю, мене звати Богдан, я хочу розповісти вам історію свого життя до повномасштабної війни та життя після. До того, як це все почалося, мені було 14 років, проживав я у селищі Комишани на Херсонщині, навчався в 9-А, на той момент мій клас об’єднали з В класом. Це був невеликий стрес для мене, бо до нас прийшло доволі багато учнів, з 18 нас стало 36.

Перші місяці було складно, але ближче до Нового Року ми вирішили прикрасити наш клас, у той момент усі були, як члени однієї великої родини. Думаю, це один з найкращих моментів 9 класу.

Після зимових канікул нас перевели на дистанційне навчання через коронавірус, тоді я трішки занедужав, було тяжко відвідувати заняття, але я це робив. Тоді інформацію про війну не сприймали серйозно, усі гадали що це залякування, але невидимий тиск у повітрі, відчуття, що буде щось жахливе було присутнє.

О 5 ранку 24 лютого 2022 ранку мене розбудила моя мати, вона зайшла до мене в кімнату, і сказала жахливу фразу “Вдягайся, війна почалася“. Я нічого не розумів, мені здавалося, що це якийсь жарт або сон, але дивлячись на мою занепокоєну маму, яка не знаходила собі ніде місця, мені ставало лячно.

Через кілька хвилин я вирішив розпитати її, але у той момент ракета прилетіла в аеропорт, від сили вибуху в нас відчинилися двері, ми дуже злякалися й побігли до вікна подивитися, що це було. Побачивши у вікні величезну хмару чорного, як смола диму, ми вирішили сходити до бабусі, яка жила на сусідній вулиці, щоб подивитися, як у них справи. Коли ми прийшли, то почули, як ще щось вибухнуло, у будинку вже всі сиділи.

Ми обійнялися, почали говорити, усім було страшно, бо ніхто не знав, що робити, майже всі хотіли плакати, але знали, що зараз немає на це часу.

Десь через кілька хвилин ми почули, як щось наближається, це було дуже гучно, від страху всі вибігли на подвір’я, моя тітка побігла до сина, а ми з мамою на вулицю, і в той же момент над нами летіли два вертоліта, на одному з яких була червона зірка.

Я почав кричати їй “Біжи, чого ти стоїш?!”, але вона просто заклякла від страху або шоку, тому я взяв її за руку і ми побігли додому. Вже вдома ми почали слухати новини і клеїти вікна, а потім мама побігла заносити харчі з підвалу у дім, а в мене піднялася температура.

Наші вчителі попросили зайти всіх на урок, щоб сказати щось важливе, але я не хотів нічого робити, а під вечір до нас прийшли рідні. Ми вирішили по черзі не спати, щоб можна було контролювати ситуацію, а вже вранці приїхала сестра. Через три дні мама попросила сестру забрати мене в інший населений пункт, через те, що у Комишанах було не спокійно, бо по вулицях їздили ті виродки.

Там я прожив 2 місяці, інколи ми їздили до мами, мені було дуже важко, і я майже нічого не робив, але я намагався допомагати сестрі, бо розумів, що їй морально тяжко.

Але через те, що там також ставало дуже небезпечно, нас з сестрою і моїм племінником вивезли до Умані, а там ми сіли на автобус до Варшави, було дуже складно покидати свою маму, домівку, рідну країну. Вже через 6 місяців до нас приїхала мама, жити там було дуже складно.

У Польщі я прожив всього півтора роки, ми вирішили виїхати у Миколаїв, де я зараз і проживаю.

Після початку повномасштабної війни багато що змінилося в житті не тільки в мене, а й у кожного українця, на жаль нічого вже не буде так, як раніше, але я розумію, що треба жити далі. Але я бажаю, щоб все це скінчилося, і щоб ті нелюди отримали таке покарання, на яке вони заслуговують.