Втомилися бігати в укриття. По 5 разів на день — з 9-го поверху з дитиною на руках, якій ще й двох років немає!

Після майже двох місяців війни Анжеліка Літвіна з дочкою та внуком виїхали із Миколаєва в безпечніше місце. Малюк усе ще відчуває стрес — щоночі він кричить уві сні.

Жили ми добре. У мене чоловік, дочка, внук маленький — один і вісім [рік і вісім місяців]. Я не працюю, доглядала за внуком, я вже на пенсії, рано пішла на пенсію за вислугою років. Займалася вихованням дитини, дочка в декреті, чоловік працював на «Зорі». Усе добре в нас було, сім’я дружна.

Мені телефонує сестра на телефон і каже: «Почалася війна». Я взагалі не зрозуміла, яка війна. Може, вона жартує? Яка війна, з ким війна? Та не може такого бути.

«Так, — каже вона, — з росіянами». Як? Я взагалі не могла собі цього уявити, у голові не вкладалося. Як? Хто завгодно, але тільки не російські солдати. А потім, звичайно, усе це по телевізору почали показувати, розказувати, коли бомбили Київ, ось це все перше. Ну і, звичайно, до нас дійшло, коли захопили Херсон, на Херсон почали наступати. Бомбили Херсон. До 17 квітня я була вдома. Так-так-так, ось я така, я боялася, хоча всі з малими дітьми виїхали, а я ось... Ну, мені страшно. Вони стріляли. Страшно. Першим, звичайно, вони почали бомбити «Кульбакіно» — аеропорт. Страшні вибухи там, підривали, будинки там повністю згоріли, а ми дуже близько живемо, недалеко, ну, зупинки, може, три.

І коли ми вночі із чоловіком спускалися, він каже: «Бомблять». І ми швидко побігли в підвал.

У нас 13-поверховий будинок, підвал люди там облаштували, звичайно, але він не пристосований, звичайно. Бомбосховищ як таких у нас у місті дуже мало. І яке бомбосховище в нас «Водолій»... У нас є комплекс такий «Водолій», там дуже маленьке, там, як на мене, на сто із чимось місць розраховано. Там просто потрібно своє: матраци, стільці. А люди там уже своє облаштували: занесли хто палас, хто диванчик поставив, хто ліжко. Ми із чоловіком занесли туди розкладачку, ковдри, подушки. Звичайно, холодно дуже було. Підвал не пристосований, дуже запилений, тяжко дихати.

Маленький у колясці лежить, ми мерзнемо до 4-ї години ранку. Потім, звичайно, підіймались-підіймались. Ліфти не працюють, ми на 9-му поверсі живемо.

Тривоги по п’ять раз на день. Ми з дітьми втомилися, ви вірите, втомилися бігати туди-сюди, туди-сюди. Усі з малими дітьми виїхали, особливо з нашого Корабельного району. Усі виїхали відразу машинами. У нас поруч із домом була автостоянка, було повно машин.

Ні однієї машини немає начисто. А ми, уявіть, собі гуляємо, ця тривога дзвенить, а нам із дитиною доводиться ось так виходити. Ми так ось два рази потім, коли скло вибило, останній вибух був страшний, я з ліжка впала, то, звичайно, уже все, уже терпіння... Десь об 11-й годині ночі сирени, я ж кажу, що по п’ять разів на день виють. Зруйнували дуже багато, інфраструктуру повністю.

Ми виїхали, тому що немає води, часто відключали світло, дуже часто, у нас усе від світла, тобто я дитині практично гріла над свічкою, підігрівала їжу.

Над свічкою в тарілочці, не повірите. Води немає, відключили, перебили газову трубу. Там, де чоловік працював, зараз у чоловіка практично немає... ну, не практично, а немає роботи. Вони попали в МГЗ... не в МГЗ, а в «Зорю», так, «Зорю» розбили. Зараз не працює «Зоря», «Ніка-Теру» [порт] розбили, морський порт розбили, у «Глиноземний» попали, у депо.

Ми не можемо навіть напряму повернутися зі Львова, якщо будемо їхати додому. Ось у нас ішов поїзд Львів — Миколаїв, немає, ми не можемо. Нам доведеться зараз із пересадкою. Дитя, видно, пережило великий стрес, тому що я помітила: дитина знервована, погано спить уночі, кричить, до сих пір кричить. От як почались ось ці вибухи потужні, і як виє сирена, і ось він, певно, уже чує вві сні й кричить. Це один і вісім дитині.

Ми самі боїмося, ми в коридор вискакували, у нас такий коридор, і ми більше в маленький — правило двох стін. У нас двокімнатна квартира й такий поздовжній коридор і маленький, і якщо що, нам сказали відразу вискакувати й до ліфтів. От... Тому що, може, ми не встигнемо, як кажуть, спуститися. Вискакували-вискакували з коляскою, з дитиною, замотували все, і він, бідний, кричить. І ось до сих пір у нього, до сих пір істерики вночі. Такі істерики...

Він із заплющеними очима, не може відкрити очі й кричить. Так, страхіття і жах.

Просто над будинком у нас пролетіли ракети, от так ось літали ракети. Бомбили Балабанівку, поруч був Балабанівський ліс, попали в ліс, попали поруч у Балабанівські будинки — приватний сектор, дуже багато зруйновано будинків.

А наші будинки — ось так чотири свічки стоїть 14-поверхові. У нас ось так будинки стоять і відразу відкрита, як виходить, місцевість, і всі будинки відкриті, розумієте. І будинок, коли стріляють, то він тремтить. Він із керамзиту, навіть не цегляний, не з бетону, а ось як пісок із керамзитом, і ось так будинок ходить-хитається, аж страшно. Прибузьке знищили, повністю стерли з лиця землі. Засілля знищили, там цукровий завод дуже великий. Підібралися дуже близько, і тому я дуже боялася, я не знаю, дуже страшно.

Виїжджали ми, отже, зять зробив заявку, і через день буквально, через день... Люди чекають тижнями, п’ять днів, а в нас одразу наступного дня. Каже: «Завтра ви їдете». Нас вивозили евакуаційними автобусами від «Ніка-Тери». Ми сіли десь о 8-й годині в автобус і приїхали до Одеси десь до першої. І в Одесі ми вже чекали, евакуаційний потяг у Львів віз. Дуже хочу вірити, що це закінчиться. Я думаю, що це закінчиться. Я думаю, що все одно наші люди такі сильні й духом сильні, вони переможуть.