Із початку збройного конфлікту на Донбасі подружжя Дмитренків залишається в прифронтовому селищі Первомайське. Це найстрашніші сім років у їхньому житті. Життя за роки війни дуже змінилося.

Востаннє ми в Донецьку були 30 червня 2014 року й більше туди не потрапляли. Тоді був обстріл аеропорту. Потім по нашому селу прилітало. Там не зрозуміло що було, відлітало-прилітало. Ми досі не можемо зрозуміти, що коїться.

Постійно ми перебували тут, не виїжджали навіть на один день нікуди. У нас бабуся була, померла в 90 років, тому були з нею. Один раз ми спустилися з бабусею Юлією Василівною в підвал. Вона погано ходила, бо в неї цукровий діабет. Один раз ми в підвал до сусідів спустилися і сказали, що більше спускатися не будемо.

У нас хлопці прибирали зерно, і ми згадували 2014 рік, як починалося, як прилітало на ферму. Снаряди прилітали. У фермера сіно горіло.

Ми тримаємо корівку, і до корівки нашої снаряд прилетів. Ми возили раніше в Донецьк молоко, це наша така робота була, ми возили молочко, овочі, жили за рахунок цього.

Уб’ють – значить уб’ють, значить таке наше життя

Звичайно, зараз важче набагато. Якщо десь починають стріляти, страх знову з’являється. Якийсь час було тихо, спокійно, а потім починається гуп-гуп-гуп – і не зрозумієш, із якого боку.

Ми вже звикли, не боїмося нічого, ну вб’ють – значить вб’ють, значить таке наше життя.