"Убило батька та матір, знесло пів двору…"

Село Благодатне Чорнобаївської громади, що на Херсонщині, пробуло в російській окупації дев’ять місяців. Росіяни самі обстрілювали населений пункт, щоб видати це за дії ЗСУ, кажуть місцеві. За цей час у селі понівечили кілька десятків хат, загинули люди.

Усього в селі мешкало до тисячі людей, а під час окупації було 170. Що пережили вони з березня по листопад 2022-го, як зустрічали звільнення та чи оговталося село від пережитого? Матеріал Радіо Свобода.

Вчителька молодших класів Інна Слободянюк також прожила в селі всі дев’ять місяців окупації. У цей час через обстріли вона втратила обох батьків.

Інна Слободянюк

24 лютого, згадує, почули перші вибухи, але паніки не було. За кілька днів недалеко від села українська авіація розбила колону російської техніки, яка рухалася на Миколаїв. Російські солдати розпорошилися по місцевості, дехто – прийшов до села, а кілька росіян здалися в полон.

«Один із наших місцевих взяв трьох у полон. Всі троє були з Волгограда. Мій чоловік навіть давав одному з них телефон – подзвонити рідним. Той каже: «Маша, я попал в плен. Нас командир бросил, сам выехал, и мы попали». Один із них був поранений, наша медсестра перемотала йому голову», – згадує жінка.

Найстрашніше для Інни сталося пізніше, вже під час окупації, в липні: через обстріл на подвір’ї свого будинку загинув її 71-річний батько, а через 40 днів – 68-річна мати.

«Були дуже сильні обстріли. Їм на город прилетіло чотири міни, а п’ята – у двір. Мати кричала криком: «Заходь у підвал». Батько спускався в підвал, і їх накрило. Ударною хвилею знесло батька, знесло пів двору. А потім уже, на 40-й день, коли ми робили сорок днів по батькові, мати вийшла на вулицю, до собак – прилетів снаряд. Відірвало ногу їй, на місці відразу від рани померла. Чоловік прибіг – вона була вже мертва», – говорить жінка.

Окупанти приїхали у двір до Інни з чоловіком. Жінка розповідає, що її зять – український військовий, двічі був в АТО, тому боялися, що його шукатимуть.

«Одного називали – Чорний. «Никита Чернишов» – це я прочитала на шевроні. Іще четверо були в балаклавах, з автоматами. Заходять у двір. Я відчиняю. Думала: це по нашу душу. Відкривають вольєр із птицею. Дивляться, що у нас двоповерховий будинок – коригувальників вогню шукали», – згадує вона.

Російські військові заїздили до них додому не раз, говорить вчителька.

«Потім цей Чорний вже знав про нас усе, про нашу родину, що я вчителька знав. Він мене питає: «А почему русский язык не преподавался в школе, с какого года?». А кажу: «З 2014-го, коли анексія Криму була». Питає: «А чем вы заменяли русский язик?». Я: «Додали нам англійську мову. Я ж не міністр освіти, нічого не знаю». А чоловік мій – той нічого не боявся. Каже: «Нікіта, а кого ви тут шукали, «нациків», фашистів? Знайшли?». Той: «Нет, не нашли», – відповідає. Вони думали, що вони «освободітелі» і роздавали нам свої пайки. Ми брали, але їсти його неможливо. Ми годували цим собак, у нас тоді 12 собак було», – зазначає вона.

Росіяни просили в місцевих продуктів і води, не дати було неможливо, говорить Інна.

«Просили яєць – я дала десяток. Хлопчина зовсім молоденький, 18 років. Розказав, що з Криму, що вдома чекає мама, що невдало підписав контракт – 20 лютого підписав, а 23-го їх уже сюди перекинули. Саня Самофалов з 56-ї – назвав себе. Вдруге приїздив за картоплею, я винесла, а він попередив, що буде наступ на Миколаїв, що буде гаряче, що треба ховатися. Так і було», – згадує жінка.

"А коли вже зайшли наші, я так сміялася: «А де ж французи, а де американці?». Зайшли свої хлопці, гарні, добре одягнуті, форма красива", - Інна Слободянюк.

Напередодні звільнення села, розказує Інна, до них постукав один із російських солдатів.

«Каже: «Выезжайте, скоро тут будет очень жарко. Сюда идут 10 тисяч наемников – американцы, французи, негры. Выезжайте в Россию, ничего не берите, там вам дадут дома». Тобто він і сам у це вірив, як зачумлений, у полоні пропаганди… А коли вже зайшли наші, я так сміялася: «А де ж французи, а де американці?». Зайшли свої хлопці, гарні, добре одягнуті, форма красива. 59-а бригада. Один жартує: «Ось наш Семен – буде Семом, а Микола – Ніколя». Ми накрили стіл, ми не вірили», – згадує жінка деокупацію.

Волонтери «Січеславської Просвіти» з Дніпра привезли в село книжки і влаштували невелике свято. Благодатне, липень 2023 року

Зараз, говорить Інна, хату й двір, де жили батьки, потроху відбудували. Там тепер живе донька з онуками. Вчителі сподіваються, що новий навчальний рік у місцевій школі розпочнуть офлайн. Ремонтують її клас, побитий осколками мін.

«Таке пережити – значить, нам треба жити. Я на всі дрібні проблеми дивлюся тепер як на несуттєве. Слава Богу, що настає ранок. Бо раніше ми лягали спати і не знали, чи прокинемося», – додає вчителька.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.