"Удар по Драмтеатру — це не випадковість"

Актриса Марія Бойко в Маріуполі займалася улюбленою справою та не уявляла собі життя без театру. Війна позбавила всього.

Житло зруйноване, знайомі загинули, серед них — її вчителька математики.

Деякий час дівчина із сім’єю ховалася від обстрілів в одній із лікарень міста, поки не зрозуміла: треба йти, щоб не збожеволіти.

Я була акторкою народного театру «Театроманія», викладала там. Робили різні проєкти з хлопцями й дівчатами, у нас була велика команда, навіть їздили містами Європи. Коли я прокинулася 24 числа, мене розбудила мама зі словами, що я не змогла вас вберегти, війна знову почалася. Це був цілий день абсолютного хаосу, тому що люди постійно бігли за водою, хтось за водою, хтось у банкомати, усі були супернапружені.

Я пам’ятаю, я стояла в черзі до банкомата, вона була величезна, бо видавали по три тисячі один раз, а багато хто стояв і продовжував знімати, через це черга не рухалася. Тоді ми почули перші вибухи з боку лівого берега, тобто я жила на правому, а це з лівого. Ось і тоді я просто дивилася на людей, деякі почали пригинатися, деякі просто стояли й далі чекали на свою чергу, але мені здається, ніхто до кінця не вірив, що все може так розростися.

Страшно було потім, коли ми звідти виїхали. Ми пробули там до 19 березня, намагалися адаптуватися. Це дивно звучить, але ми не мали навіть часу, щоб думати, просто думати.

Перші дні я якось намагалася волонтерити, допомагати в нас у театрі; це Палац культури, і там були великі підвали, тобто величезні коридори. Ми там навіть вистави робили. Я приїхала туди із сім’єю, щоб допомогти людям адаптуватися, бо туди вже почали приїжджати біженці з лівого берега, зі Східного, і ми намагалися якось організувати… Наступного дня я їздила шукати корм для тварин, бо багато хто приїхав із собаками, а їм абсолютно нічого було їсти.

Приїжджало багато людей зі Східного: коли почали бомбардувати, перші удари приходили туди. І там була одна сім’я, ну як сім’я…

Приїхала одна жінка, і з нею було 11 дітей, і це. Виходить, підірвали дитячий будинок, і їм просто ніде було зупинитися.

Вони жили в якійсь споруді день, їх звідти вигнали... просто покинута будівля. І вони знайшли нас, довідалися, що приймають людей тут та приїхали до нас. Також вони без усього були, у чому приїхали, у тому й були. Коли я принесла їм чайник, тоді ще було світло, і я принесла чайник, кажу: «Ось візьміть». Тоді, мені здається, вони були настільки раді… Тоді можна було дістати соціальну воду, ми ходили набирали їм воду, щоб людям було що пити.

Я протягом чотирьох років не їла м’яса, але це була позиція, що мені цього не хотілося. І я звикла, що я не можу, навіть якщо шматочок… І коли вимкнули світло, холодильники не працюють, і все, що було в людей заморожене, це починало псуватися, і це треба було готувати. І тоді я вперше скуштувала м’ясо. Я пам’ятаю, що сиджу плачу. І ніби це те рішення, яке ти маєш прийняти сам. Ось ти хочеш це з’їсти, а не можеш, бо в тебе просто немає виходу. Якщо ти хочеш, щоб це пішло на користь, щоб ти потім функціював.

Ми постійно були в якомусь заціпенінні, постійно в чергах за гуманітарною водою, за якоюсь допомогою. Коли ти стоїш у черзі, вона починається о 6-й ранку, а ти можеш узяти цю допомогу о 4-й вечора. У мене було багато знайомих, які були на той час у театрі. Просто треба сказати, що це величезна споруда, і її було зроблено для всіх цілей. Там був бутафорський центр, там були швейні відділи, там було багато гримерних і кількість людей.

Коли люди зрозуміли, що нас справді хочуть стерти з лиця землі, усі люди пішли туди. Ну ось приблизно хтось був поруч, вони пішли до Драмтеатру. Ми не пішли туди лише тому, що туди треба довго йти, хоча такі наміри були. Ну як люди можуть стріляти в драмтеатр, причому це не те, що випадково його зачепило, у нього потрапило. А він стоїть просто на площі. Ось площа, поруч парк і навколо дорога. І моя знайома з театру прийшла туди в той момент буквально за годину, коли скинули бомбу. І вона казала, що туди буквально не можна пробитися, там уже все було зайнято. Вони з мамою прийшли, їм не було куди поткнутися, і їх це врятувало, бо вони встигли побути годину, стався вибух, і вони побігли.

У наш будинок був авіаудар, і він зніс два під’їзди, і грубо кажучи, сусіди, які мешкали з нами, їхню квартиру завалило. Ми їх витягували через балкон, проламували, щоб їх витягнути.

І я думала: а що якби, ну буквально там на пів метра помилилися, то була наша квартира, ми з батьками... І коли ми рахували, то з нашого будинку приблизно загинуло 10 людей.

Якоїсь миті нас російські військові евакуювали з дому, і ми з ними жили кілька днів, тобто більшість із цих хлопців, що були з нами, — це військові з «ДНР». Вони тоді дуже оплакували, мені здається, тоді до Донецька впала ракета «У» до бібліотеки, і вони дуже сильно оплакували, говорили, 25 людей постраждало, у той час коли навколо них люди, у яких нічого…

До лікарні, до якої нас забрали (міська лікарня), був чеченець, позивним його був Осетин, і мабуть, його я боялася найбільше, навіть більше того, що в нас щось прилетить. Нас поселили в коридорі, і там був великий собака, він був дуже заляканий. Схуднув, у нього був стрес. Це щось на кшталт стаффа, тобто досить солідний собака, і коли хтось повз проходив із військових, і він подав голос, то більше не гавкав, а скиглив.

Й ось Осетин це почув і вивів жінку із собакою. І вона повертається, а в неї просто перев’язана морда скотчем, щоб вона більше цього не робила. Він робив дикі речі. Для нього було просто ненормально, що в коридорі ходять люди, він казав, що мені не подобається, що ви тут ходите, і просто відкривав стрілянину по стелі з автомата, і люди слухалися й тікали.

У мене всі цілі, дякувати Богові, бо поряд були люди, які просто втратили всіх. На рівному місці йшли й наступили на міну — і все. І їх немає, і ми просто згадуємо про них.

Моя вчителька математики дуже пресувала мене, тому що я не хотіла займатися. Вона мала приватний будинок, мала багато собак, вона їх розводила, любила. І коли все почалося, до неї прийшла ще одна вчителька, і вони сиділи разом двома сім’ями, з чоловіками, з дітьми, їх було 11 людей. Одного дня вона з чоловіком вийшла з підвалу, щоб зробити чаю, зварити поїсти, і в цей момент до них прилітає в будинок снаряд і зносить їх дощенту. І люди, які були в підвалі, вони залишилися жити, і я їх бачила у лікарні, на них просто не було обличчя.

Одного дня, напевно 18 березня, мене залишили одну із собакою стерегти наші місця, а батьки пішли дивитися, що з будинком, чи можна там ще щось зробити. І я просто сиділа на них чекала й не знала, чи прийдуть вони взагалі.

І я пам’ятаю, що тоді був пік розпачу. Я думала, що, коли хтось до мене підійде, неважливо, це військовий, командир зі зброєю, я висловлю йому все, що я про нього думаю, і буде що буде.

Якщо є вибір між тим, щоб померти ні за що й померти хоча б за щось, то я оберу другий варіант. І коли вони [батьки] прийшли, я кажу: «Я не можу тут, я просто збожеволію». І додому я повернутися не можу, бо там замість балкона — просто дірка, замість вікон — порожні місця й немає нічого. І зрозуміло, мої батьки — вони дорослі, їм було складно прийняти рішення кудись рухатися, при тому, що ми були в якомусь вакуумі, ми не знали, чи існують якісь евакуаційні автобуси, чи є щось, а як працює «зелений коридор», чи не розстріляють нас дорогою.

Я не знаю, як мені вдалося їх переконати. Ми вирішили це зробити. Й ось останнього дня, 18 березня, ми бачили востаннє квартиру, ми зібрали все, що можна забрати на собі. Ми все зібрали. Я їхала в трьох парах шкарпеток, у теплих колготах, джинси, п’ять кофт, пальто й пуховик

Було холодно. І мені здається, що це врятувало Маріуполь, бо все почало б гнити раніше, а холод нас урятував.

Й ось так ми вийшли пішки. Дійшли до Старого Криму — 20 кілометрів у бік Бердянська, тато пішов голосувати на дорогу. Нас підібрав чоловік на вантажівці, і там у кузові їхало 16 людей, собаки, кішки, бабусі, діти, немовлята, усі їхали. І він довіз нас до Бердянська. Ми почули, що, виявляється, буває тихо, цілі будинки. Це була найщасливіша хвилина в житті.

Нам одна жінка, бабуся, дала притулок і дозволила помитися через три тижні. Ну а потім ми змогли поїхати. Залізли у вщерть забитий автобус. 12 годин, уночі доїхали до Запоріжжя. Причому просто, на мою думку, увесь автобус молився, щоб ми доїхали до Запоріжжя, і нас не залишили десь ночувати у Василівці чи просто в полі.

Я волонтерю в Дніпрі. Є центр сучасного мистецтва, і я проводила там майстер-клас для дітей-біженців з акторського мистецтва. Було дуже складно, ніби ти цього хочеш, хочеш повернутися туди, щось удіяти з дітьми, а сил таких, як раніше, у тебе немає. Але мені здається, я можу почати підробляти, але я не кину мистецтво, бо це неможливо.

Ми все це пережили не для того, щоби це забути. Я знаю, багато людей, які виїхали з Маріуполя, вони цілеспрямовано не читають новини, вони абстрагуються від знайомих, хочуть спокою, тиші й не згадувати про це. Просто не ворушити минуле, а я навпаки.

Розумію: хто, як не я? Через мистецтво я можу висловити людям свою позицію, свої емоції й почуття, які ми мали, тому я продовжую цим займатися.

Після війни я хочу знов з’єднатися з театром, але вже будь-де. Так, як було, уже не буде, і постановки будуть інші, і інші ролі, і сцена буде інша. І не буде наших костюмів, і ми почнемо з нуля. Але в мене є надія на те, що ми зможемо об’єднатися якось знов. Поки що я мрію лише про це.