Кишковарова Софія, 16 років, Панютинський ліцей, смт Панютине

Есе «Один день»

Ця війна не може не боліти. Не може залишити осторонь, коли бачу конвої бойових машин і танків, що проїжджають повз мене, свіжу могилу і мати, що плаче за сином. Болить. Можливо тому, що прийшов і мій час дорослішати.

Вперше війну я побачила першого вересня 2015-го. На лінійці. До школи прийшли нові діти. Пролунав гімн. Дехто почав сміятися з тих, хто розмірковував як правильно тримати руку під час його виконання. Хтось тримав на серці праву, а хто ліву руку.

В натовпі я побачила маленьку дівчину. Тільки вона мовчки, майже завмерши, стояла тісно прижавши руку до серця з очима наповненими горем. Хоча це не було горе, скоріше за все це було підсвідоме небажання приймати втрату своєї домівки.

В них не було злості. Вони були ще надто янгольськими, щоб носити це жорстке та скривджене почуття. Вони не розуміли (і я не розумію): «Чому так склалося? Чому вона покинула свій дім, своїх подруг і край через зазіхання чужих людей на чужу землю? Це гра за землю чи за життя?». Багато питань, немає відповідей…

Новини, які ми з сім'єю дивилися кожного вечора, різко змінилися. Замість промов депутатів, звітів про проведення ярмарок в усіх частинах країни - лише скорбота, втрати людей, страшні обстріли, крики. Матінко, як складно стало відрізнити реальність від страшного фільму! Немає відповідей...

Пройшов рік. Вже інший ранок. Зимовий. Холодний. На шкільному подвір'ї  зібралися добровольці.  Стрічки сліз на щоках моєї подруги: вона вгледіла свого батька серед них. Ця Війна залишила відбиток попелястою рукою на її обличчі. 

Колись мені мама сказала, що «сім'я - це єдиний справжній скарб, але кожен відстоює на лінії фронту свої дорогоцінності». Певне, що так. Це не зовсім гра, бо тут лише одне життя, одна мить. Це боротьба не за існування, а за буття. Але чому людина чіпляється за клаптик землі, де народилася?! Яка, ніби, різниця де навчатися, мати друзів, створювати власну сім'ю?

Торік я знову побачила її. Її очі. В них була несамовита гордість за свого батька, який в черговий раз повернувся з фронту. Живий.

"Україна починається з тебе" - з цієї фрази тата почалося її дорослішання. І моє розуміння. Склався пазл в моїй голові. Люди залишали свої сім'ї та колишнє життя, не тільки, щоб обороняти себе і своїх рідних, а й для того, щоб захистити суверенітет своєї держави, показати нездоланність духу і міць своєї нації. Нікому і ніколи не осягнути природу "надлюдини" - силу патріота України. Важливо не смакувати словом "патріотизм", а діяти, коли потрібно.

До сьогоднішнього дня я думала, що помирати страшно, поки не зрозуміла, що є заради чого. Це нове почуття і новий світогляд. Новий світ.  Нова «Я».