"Україна – це не провінція Росії, а абсолютно цільна, давня, європейська культура"

Історію Лізи Євсєєвої з Нової Каховки записала для Музею "Голоси Мирних" Анна Лодигіна.

Мене звати Ліза Євсеєва, я архітекторка та громадський активіст. До війни жила та працювала у місті Нова Каховка Харсонської області як архітектор і співзасновник громадської організації "Новокаховське товариство охорони культурної спадщини". Більше ніж 10 років ми займалися тим, що вивчали, захищали, реставрували та популяризували унікальну спадщину міста Нова Каховка, яка стосується часів побудови Каховської ГЕС, і була створена українськими художниками-архітекторами, і долі, і роботи яких за радянських часів абсолютно не були оцінені.

І вже в наш час ми стикнулися з тим, що ні історії міста, ні цінності спадщини не відомі нікому, і тому об'ємів робіт, звісно, було величезна кількість. І спадщині загрожувало руйнування від нашого незнання, від того, що спадщина заважала бізнесу, заважала будувати нові будинки в центрі міста. Тобто громадської роботи було дуже багато.

На 2022 рік в нас були величезні плани, оскільки це був рік ювілейний для міста. Місту виповнювалося 70 років. Ми готувались зробити з партнерами Музей історії міста на основі наших досліджень. Планували і виставки, і видання, і були ініціаторами створення туристичного центру в місті разом з міською владою. Тобто була величезна запланована активність. Проте 24 лютого почалось повномаштабне вторнення, почалась війна.

Я особисто на той час не була у Новій Каховці. Зазвичай щороку я на декілька місяців взимку їду до Львова. І, власне, це якраз був час, коли я була у Львові. Проте пані Тетяна Євсеєва, моя мама і архітекторка, депутатка міської ради і засновник нашого товариства, людина, яка все життя віддала, щоб працювати в Новій Каховці і відновлювати її, мої батьки і мій брат були у Новій Каховці. Я зідзвонилася з ними десь о сьомий ранку, просила їх виїжджати в напрямку Львова, а вони відмовлялись.

Проте потім мій брат, як резервник ЗСУ, швидко зрієнтувався. Від його колег були повідомлення про те, що армія російська просувається дуже швидко. І йому було потрібно терміново покидати місто, оскільки він, як людина, яка пройшла АТО і вже воювала з Росією за Україну, є в зоні великого ризику бути знищеним, попасти на підвал. І пані Тетяна, як громадська активістка, як депутатка, як людина, яка завжди була в опозиції до проросійських настроїв в місті і боролась за українську культуру, українську спадщину, також є під величезним ризиком. Тому вони швидко, фактично не збираючись, просто сіли в машину, схопили документи, якісь теплий одяг і виїхали з міста. А через 30 хвилин після того, як вони перетнули Каховську ГЕС, цей міст на лівий берег Дніпра, то над будівлею ГЕС був піднятий російський прапор.

Оскільки траса на Херсон вже тоді обстрілювалася і там були пожежі, то вони попрямували до Запоріжжя. Там мій брат простився з батьками і пішов у військомат. З перших днів він в лавах ЗСУ на південно-запоріжському напрямку. Два рази приходив в коротеньку відпуску на декілька днів до нас. Ми мали можливість його побачити за ці півтора року.

А батьки мусили далі у статусі біженців прямувати до Дніпра, оскільки всі дороги в західному напрямку були перевантажені. Зупинились там у знайомих моєї однокласниці, вона надала контакти. Більше ніж місяць були там, оскільки виїхати і евакуюватися звідти ні машиною, ні поездом для них не було можливим знову ж таки через перенавантаженість всіх цих напрямків. І до Львова вони вже змогли добратися десь під кінець березня.

Оскільки евакуація була такою роптовою, звісно, ми не змогли забрати нічого з того, що було пов'язано з нашою роботою, чи архівами, чи діяльністю. От як воно в офісі лишилось напередодні, всі матеріали, всі комп'ютери, все так і лишилося. Потім вже протягом року зв'язувалися з тими нашими колегами, які мали можливість зайти, щось там передати, прибрати, принаймні з очей, десь переховати.

Війна застала в Новій Каховці всіх наших волонтерів. І всі з першого ж дня включилися в боротьбу. Всю інформацію, всі наші накопичувачі вони мусили ховати, закопувати. Але після затоплення, насправді, коли вода потрапила в підвали і затопила ділянки земельні, можливо, вже всі ці закопані фотоапарати, камери, жорсткі диски вже не будуть працювати. Інформація з них вже не буде доступна.

Ми також просили наш персональний архів спустити в підвал, тому що боялися обстрілів і розкрадання. Переживали через те, що він може бути затоплений. Проте сусіди кажуть, що наш підвал вода не затопила, а зупинилася перед порогом під час руйнування Каховської ГЕС.

Багато наших колег змогли також виїхати в перші години повномасштабного вторгнення, оскільки громадські активісти розуміли, чим їм загрожує перебування в окупації. Ніхто не мав ніяких іллюзій, що це буде просто.

Ті ж, хто не змогли виїхати, або не мали такої можливості через старших батьків, ми були на постійному вз'язку з ними, і ми знаємо, що багато хто з них таки потрапив на підвал, багато з ким велися ці розмови про перехід на російський бік. Знаємо також від тих, хто там був на допитах, що розшукували Тетяну Євсеєву як громадську активістку. Так що рішення швидко виїхати, воно було абсолютно правильним.

Я дуже вдячна моєму брату, що він зміг так мобілізувати батьків, дуже швидко привести їх до цього рішення. Тривалий час наші волонтери-чоловіки, які з нами працювали над відновленням спадщини міста, переховувались, оскільки боялися потрапити на підвал. Тим чи іншим способом ми допомагали грошима чи контактами, аби вони могли виїхати з Нової Каховки тоді, коли це ще було можливо. Комусь з них це вдалося протягом року, поки ще були виїзди. Зараз знаємо, що вже неможливо покинути місто.

Багато колег, які лишилися, які мали активну позицію, дійсно, перенесли тортури. Ми придумували плани того, як після тортур можна було би їх вивезти. Проте люди були вже настільки зламані і боялися, просто боялися виходити з власного помешкання, не то що кудись виїжджати, боялися постів чи наступних перевірок. І дуже важливо було просто день за днем по трошечку вмовляти людей, зібратися з силами і виїжджати. Є і сумні історії. Громадський активіст, волонтер Сергій Федоренко, був двічі забраний на допити, і останній допит він не пережив. Його закатували до смерті.

Що стосується інших наших волонтерів, з деким з них ми мали зв'язок, але він обірвався останні півроку. Проте ми сподіваємося, що це більш пов'язане з технічними причинами, оскільки відсутність поганих новин дає нам надію на те, що новини є більш-менш стабільні і люди живі.

Що стосується нашого помешкання, то перші місяці за помешканням, собакою і котами, які розбіглись під час обстрілів 24 лютого, їх не могли зібрати до купи, треба було швидко виїжджати, за ними доглядали наші друзі, підгодовували їх. А коли вже і для них не стало сили залишатися там, оскільки вони жили в п'ятиповерховому будинку і в один прекрасний день дізналися, що під'їхала "зетка" російська і завантажила у підвал вибухівку, то вони зрозуміли, що далі жити там не можуть, і що найстрашніше для міста ще попереду. Вони змогли виїхати через Крим, через територію росії. Зараз вони перебувають в Німеччині. Вони передали тварин та будинок на догляд сусідам. А сусіди вже повідомили нам, що у будинок заселились російські військові. Собака зразу зник. Вони не знають, чи він втік, чи вони його пристрелили.

Зайшли вони в будинок, розстрілявши всі двері і вікна. Не розумію, чого було так заходити в будинок, бо їм же самим там було холодно. Вони затуляли дірки якимись дошками, тряпками. Звісно, все пошматовано, розграбовано. Зникли вони з будинку так само несподівано, перестрілявши один одного. Сусіди мусили прибирати всю кров, шкло.

Потім на сусідню ділянку поруч з будинком був приліт, перебило в нашому будинку електрику. І зараз дім без електрики. Сусіди залатали діри в даху, вікна. І після того, як було обстріляно частину будинків по сусідству, певний час у нашому будинку жили люди, які лишилися взагалі без даху над головою. А після того, як була затоплена ще й велика частина міста, і люди потерпали від повені, то сусіди заселили в наш будинок тепер тих, хто втратив житло від затоплення.

Цікавий факт, що перед самим затопленням буквально за два дні росіянами був погарбований наш гараж, з якого забрали насос для відкачки води. Ми дуже сподівалися, що він там залишиться і зможе допомогти сусідям і тим, хто потребуватиме. Але виявляється, що він був викрадений до того.

Ми не переїжджали в Європу чи за кордон, бо попри те, що в мене маленькі діти, і у Львові також були весь цей час і обстріли, і проблема з електрикою, війна у Львові відчувається дуже сильно, оскільки Львів приймає велику кількість ранених і військових. Це великий пункт, де війна відчувається. Незалежно від того, що люди кажуть, ніби Львів співає і грає. Проте, справді, в ньому війна відчувається дуже яскраво. Багато поховань. Тобто Львів не є містом, який від війни далеко.

Так, дітям тяжко і по ночах ховатися в укриття, я цього притримувалася дуже ретельно. І в школах йти в укриття. Звісно, можна було виїхати, але для мене поки що це… Ну, я не можу собі уявити, що я залишу тут свого брата боротися на фронті, чи залишу свою роботу над спадщиною міста, бо це те, що дає нам можливість рухатися далі в ці часи.

І поки ми можемо це робити, поки ми думаємо, що це може якось допомогти і місту, і людям, ми продовжуємо це робити. Шукати ресурсів для цього, об'єднувати людей. За допомогою Львівського бюро спадщини ми організували виставку про спадщину Нової Каховки, мандрівну, яка об'їздила вже країни Європи і великі й малі міста України.

Відроджуємо техніку різблення по сирому тинку Григорія Довженка, яка є унікальна і присутня тільки в Новій Каховці.

В ці проекти активно залучаємо тимчасово переміщених осіб - до воркшопів, до лекцій, щоб люди мали змогу єднатися навколо спадщини і відчувати, що громада, яку вони втратили, місто, яке вони втратили, дім, який вони втратили, можуть бути хоч через такі елементи, хоч частково якось відновлене, і щоб вони не втрачали надію повернутися. Це підтримує і нас, і їх. І також якісь елементи спадщини, які ми робимо, ми залучаємо до благочинних зборів на допомогу ЗСУ.

Що стосується підриву Каховської ГЕС... Якщо для більшості війна стала найбільш тяжкою, трагічною подією 24 лютого, то для мене підрив ГЕС був такою подією, з якою до сих пір не можу змиритися, через яку не можу переступити. Може, через те, що не можу бачити це на власні очі, не уявляю, як це. Всі відео і картинки, вони просто залишають відчуття перегляду якогось фантастичного фільму. І свідомість не приймає цих всіх катастрофічних штук.

З одного боку, це, звісно, дало відчуття, що ми, як півень з відрубаною головою, ніби все вже сталося, майже все зруйновано, вже глупо бігати і розповідати комусь про спадщину.

А з іншого боку, навпаки, це говорить тобі про те, що ти маєш робити ще більше і ще краще цю справу, тому що щодня вона може бути стерта з лиця землі і потрібно говорити, документувати, розповсюджувати цю інформацію, аби потім була можливість максимально залучити ті ресурси, які будуть доступні, до відновлення цієї спадщини. Щоб та боротьба, яку ми вели за спадщину до війни, не була безсенсовою, оскільки це унікальне явище.

Коли тяжко зараз думати про свою долю чи свою роботу, я перебираю в голові життя і долі художників, які будували Нову Каховку, як вони переживали розстріли, як вони переживали терор, голод, з якими вони випробуваннями стикнулися. І долі людей тих часів абсолютно не заслуговують на те, щоб бути забутими і стертими. І тому, звісно, не маєш можливості полишати цю справу, навіть коли тяжко чи повний розпач.

Тому в нас немає ніяких планів зупинятися в нашій діяльності. Ми працюємо з Міністерством культури, аби до цієї спадшини була належна увага. Ми так, як це і було раніше, абсолютно на волонтерських, на громадських засадах готуємо всі матеріали, розробляємо всі проєкти, доносимо цю інформацію.

Я дуже рада, що зараз з'явився проєкт з однодумцями про історію Нової Каховки, яка є в інстаграмі. Це дає нам можливість більш якісно яскраво розповідати ці історії, і залучати ще більше людей з ширших не суперфахових сфер. І поки що віримо в те, що ми повернемось, і що нам буде що відновлювати, і буде чим пишатися по деокупації.

Зараз ретельно моніторимо інформацію щодо стану пам'яток. Звісно, дуже боляче чути про те, що будівля ГЕС, яка є пам'яткою архітектури, науки і техніки, не підлягає відновленню. І страшно думати про те, що можуть напроєктувати на її місці. Я сподіваюся, що принаймні будівлі шлюзів збережуться як частина комплексу, як частина пам'ятки і архітектури тих часів.

Сподіваюсь, що і в відновленні ГЕС, і Каховського водосховища ще переможе екологічна свідомість. Це не буде знову гвалтування річки. Дуже сподіваюсь, що тут будуть прийняті комплексні, системні і виважені рішення.

Що стосується архітектурних памʼяток і безпосередньо орнаментальних панно Григорія Довженка в місті, то вони зараз найбільші страждають від обстрілів. Ми знаємо про пошкодження десяти будинків, і безпосередньо на п'яти з них постраждали і панно від обстрілів. Можливо, пошкодження є на більшій частині, оскільки центр міста тяжко відмоніторити через велику кількість військових всередині, через те, що частина просто очеплена і недоступна.

Так само не має доступу зараз до Палацу культури і Літнього театру, які є пам'ятками архітектури , і з тими самими кам'яними панно Григорія Довженка, дуже цінними. Ми знаємо, що під час затоплення Літній театр постраждав дуже сильно. Буквально сьогодні розмовляли з колегою, який лишився в Новій Каховці. Він каже, що декоративні огорожжі з Літнього театру він зустрів, гуляючи по вулицях за межами історичного центру, тобто водою їх віднесло на декілька кілометрів. Зламало, скрутило, і він тільки по деталях і образах зрозумів, що це огорожа дерев'яна і елементи Літнього театру. Тобто, можемо собі уявити масштаби руйнувань.

Плюс він каже, що дуже смертить олією і гниючими залишками, напевно, тварин в парку, тварин, які загинули під час затоплення. І також є підозри, що ці олії, які розлилися, що вони могли потрапити і на фасад Літнього театру, і, в принципі, нанести серйозну шкоду матеріалам, які там ще залишились, і розписам, і монументальним роботам. Плюс невідомо, чи відкачують воду з підвальних приміщень. Ці споруди простояли в воді більше тижня.

Палац культури був частково в аварійному стані, не був до кінця відновлений після пожежі. А Літній театр був в доброму стані, але тиждень перебування в повному затопленні. Це могло суттєво сказатися на його стані.

Дослідити, домоніторити дуже важко. Росіяни не пускають в зону парку, не дозволяють фотографувати. Згадаємо також, що зараз виганяють мешканців з історичної частини міста, з проспекту Дніпровського.

Заселяють всі громадські споруди там, це школи, дитячі садочки. Ті будинки, в яких розташовувались офіси. Це все будинки з ареалу спадщини, з кам'яними вишиванками, з кам'яними панно. Тому, якщо вони будуть ставитися до них недбало, або якщо туди будуть прильоти, звісно, ми втратимо цю спадщину.

Чому важливо продовжувати говорити про спадщину з новою силою в нових контекстах? Ще до повномасштабного вторгнення ми розуміли, що саме незнання спадщини, відсутність такої міцної самоіндентифікації у херсонців, у жителі півдня, оце роками нав'язане їм відчуття того, що вони є провінція, яка залишилась без опіки Москви, що от "тепер ви полишені", це така травма розпаду Радянського Союзу, яку дуже культивували, що от ніби тоді все було прекрасно, вам побудувала Росія таке гарне місто, у вас працювали величезні всесоюзного масштабу заводи, а тепер ви "влачити жалке провинційне существування". Ця концепція нанесла величезну шкоду свідомості містян і свідомості людей всього півдня і сходу України. Вона дуже підживлювалась, на ній маніпулювали постійно.

Люди не знали своєї історії, не хотіли знати, не поважали самі себе, свою землю. І завдяки нашій роботі, можу сказати, що ми успішно боролися з цими міфами. Наші лекції в школах дали величезний результат. Вже кожний школяр знав і про Бойчукистів, і про Григорія Довженко, і про важливість спадщини, і про те, що місто українське, і про те, що культура Півдня багатокультурна. Що там і турки, і татари, і литовці, і італійці, і всі можливі нації, і дуже-дуже мало новоросії.

Піднімали ми увагу і до колоніальної культури Півдня, коли туди були заселені швейцарські, французські, німецькі, шведські колоністи, які піднімали сільське господарство, висаджували виноград, вирощували тварин. І, по суті, в XIX столітті вони становили міцну основу розвитку цього регіону.

Наскільки жорстоко вони були знищені за радянських часів, перші роки радянщини. І ця історія, знову ж таки, була повністю забута і закрита від досліджень і від розповсюджень.

Тому говорити зараз про цю історію, зберегати її, є дуже важливим для того, щоб розуміти, що Україна – це не провінція Росії, а абсолютно цільна, повноцінна, давня культура. Культура, яка розвивалася, згідно всіх можливих європейських і світових тенденцій, і вона є невід'ємною частиною культури Європи, і багато що, коли ми досліджуємо, ми бачимо, що воно в абсолютно європейському і світовому контексті. І таке злочинне замовчування, роблення з цього такої білої плями, воно наносить величезну шкоду свідомості нації. Тому важливо про це говорити.

І багато чого не досліджено ще, і багато до чого треба привертати увагу. Оскільки це надзвичайно надихаючі живі історії, через те, що вони не були досліджені, вони не були ще наповнені якимись штампами. І кожна історія, за яку ти берешся, це жива історія і живі приклади, і люди з такою нешаблонною долею. І ці історії дуже допомагають розуміти, якою може бути Україна, якщо все складеться з перемогою.